— А тут що? — ткнув пальцем у карту Клим.
— Новобудови, Палац спорту, великий універмаг, інститут…
Коли Тоня пішла, Клим ще довго сидів над картою. Про щось напружено думаючи, він майже механічно з’єднував олівцем позначки — крапки, зірочки, галочки. Несподівано на карті з’явився малюнок, який, здалось йому, він десь уже бачив. Авжеж! Згадав! Клим схопив записника, почав швидко гортати. Ось він! Це був малюнок-павутинка під цитатою про мурашиного лева. Та схема, яка так несподівано з’явилася на карті з-під його олівця. Придивившись, він помітив, що деяких позначок на малюнку не було, а там, де мала бути околиця міста, обведений кількома концентричними колами, чорнів хрест…
13
У місцевій чайній людей було небагато. Клим узяв традиційний шніцель, чай, сів за столик у кутку.
— Дозвольте? — Чоловік років сорока п’яти з черевцем, як футбольний м’яч, лисуватий, поставив на стіл пляшку пива і дві склянки. — Не бажаєте пивка?
Клим мовчки заперечливо крутнув головою, взявся за шніцель.
— Даремно, пиво у нас смачне, особливе. — І зовсім несподівано: — Ярчук, коли не помиляюся? Схожий, весь у Даниловича… — Незнайомець розглянувся довкола і зашепотів: — Не будемо марнувати час. Я — Брих, інженер, так би мовити… Знаю, чого ви тут… Данилович, певно, тримав вас у курсі?
Клим увесь напружився, гарячково міркуючи, як поводити себе з цим Брихом.
— Як сказати, — нарешті знайшовся, — на відстані, знаєте, нелегко…
— Чоловік він діловий був. Розрахунок, обережність і ризик. Ризик тільки у виняткових обставинах. Я не думаю, що він цілком посвячував, так би мовити, вас у свої справи… Але ж чого ви вчора з’явились на заводі? Думаєте, я не здогадався?
Клим збагнув, що про вчорашній його візит на завод повідомив цього Бриха блондин з відділу кадрів, до якого Ярчук завітав нібито у справі трудовлаштування.
— Так ось, хлопче, зі мною не раджу грати в піжмурки. Я не дурень і постараюсь це продемонструвати. — Брих знову роззирнувся довкола. — Знайте ж, що вони серйозно взялися за нашу гальваніку. І за дільницю коштовних металів. А коли рознюхали, розкрутять усе швидко. Адже вони вже бесідували з Ромкою.
— З Роман-Ключовою? — Клим якось ураз пригадав батьків записник.
— Ви й прізвища знаєте? — вихопилось у Бриха. — З нею. Зрозумійте, юначе, у мене інформація з двох джерел: від наших і звідти… — Брих невизначено ткнув пальцем угору. — Мене поки що не чіпатимуть. Я тільки завідую збором. За весь цей час не лишив жодного сліду… Але я накиваю п’ятами. Якраз сьогодні, ось зараз. Пішов у відпустку — і чао, чао, бамбіно!
Брих стежив, яке враження справлять його слова на Клима.
— Линяйте, якщо є куди, — байдуже мовив Клим.
— Є. — Брих навалився ліктями на столик. — Я завбачливий, як, до речі, й ваш покійний татуньо. І вам раджу не гаяти часу. Розумієте чому?
— Не зовсім.
Клим вів розмову обережно, щоб не виказати себе, не сфальшивити і не сполохати Бриха.
— Тоді нагадаю. Даниловича усунули. Тепер, сподіваюсь, ви це збагнули. Думаєте, з вами будуть панькатись? Моя вам порада — чешіть звідси! І чим скоріше, тим краще.
— Встигну, я знаю, коли мені й куди, — багатозначно глянув на Бриха Клим. — Ви ось своє відбатували — і гайда…
— Розумію, розумію, юначе, — перебив його Брих. — Я нічого вашого не прихопив. Тільки те, що сам заробив. Не там шукаєте батькову частку… — Інженер великими ковтками допив пиво.
— Я знаю, в кого шукати, — твердо мовив Клим. — Але координати цього вашого мурашиного лева…
— Невже Данилович вам не лишив? Такий обережний, передбачливий, і ось на тобі — маху дав. Я, юначе, жодного разу його не бачив. Він мене знає, я його — ні. Уявлення не маю, де він, і вам не раджу шукати… Їздить він начебто на інвалідці — оце все, що я знаю, і то з чужих, так би мовити, уст.
Схоже було, що Брих казав правду. Клим пригадав розповідь про інваліда, якому батько чомусь подарував машину.
— Добре, сам розкопаю. А з чого, по-вашому, почалася історія з батьком?
Інженер здивовано глянув на Клима:
— Хіба ви досі не знаєте? Хоч, мабуть, вас цікавлять, так би мовити, деталі? Ну… як би це сказати… Коли машина запрацювала і пішов жовтяк…
— Золото?
— Так, у розчині… Тоді, десь через півроку, один з ваших приніс Ярчуку вісточку з Сибіру. З того часу він дуже змінився: нервовий, підозріливий став, усе чогось боявся… І, як мені здавалося, обдумував якесь рішення. Яке? Про це, певно, ви знаєте. Ну, а потім усе так несподівано сталося… — Брих спантеличено розвів руками, помовчав і рішуче підвівся з-за столика. — Ну що ж, юначе, ми з вами, так би мовити, поквитались. А тепер — гуд бай! І ще раз на прощання — щезайте звідси, коли хочете лишитися живим. — Брих різко повернувся і швидко попрямував до виходу.
14
— Я по об’яві в газеті, — повідомив кремезний чоловік у сірому костюмі.
Клим, щулячись від ранкової прохолоди (він стояв у трусах і майці), розчинив двері й запросив:
— Проходьте, — Глянув на годинник — за чверть шоста, — не терпиться ж людині стати домовласником! — Сідайте. Я зараз.
Клим швидко одягався, скоса поглядаючи на раннього візитера.
Той мовчки сів на краєчок стільця і втупився очима в підлогу. Квадратні плечі, вуха великі, приплюснутіі коротка стрижка під їжачок.
— Я вас слухаю.
Незнайомець повільно перевів на нього погляд бляклих випуклих очей.
— Я по об’яві. Хотілося б глянути на папери. Клим здивувався:
— Може, спершу оглянете будинок, господарство, сад?
— Уже подивився. Сам, з вашого дозволу. Щоб не турбувати вас зранку, — знову спокійно, навіть з якоюсь ноткою байдужості промовив покупець.
— Ну що ж, дивіться папери, — буркнув Клим. — Він дістав із шафи папку, поклав на стіл перед незнайомцем. — Тут усе.
Той неквапливо дістав з кишені й примостив на очі окуляри в товстій оправі, діловито зашурхотів паперами.
Клим прибрав постіль з дивана, знову сів до столу.
— Ну що, документи влаштовують? — запитав, коли покупець закрив нарешті папку.
— Цілком. Головне, немає прибудов без санкції архітектора. Це, знаєте, така морока. Хотілося б ще…
— Мені б теж хотілося, — перебив його Клим, — бути з вами взаємно відвертим. Дозвольте глянути на ваші документи. Я тепер дока в цих справах, знаю, що й кому належить.
Покупець зам’явся, винувато усміхнувся!
— На біду, якраз не захопив з собою ніяких документів. Можу тільки словесно відрекомендуватись — Степаненко Андрій Гаврилович, мешкаю на Лівій набережній, корінний городянин, отож право на покупку маю,
— Досить п’яти років проживання, — сказав Клим. — А навіщо вам, корінному городянину, це бунгало? Я за нього можу заправити таку ціну, яка вам не по кишені.
Покупець зітхнув, розвів руками:
— До природи тягне в моєму віці. Ближче до сонечка, трави, повітря. Ну, а коли ви заправите більше, ніж я можу дати, лишусь при своїх інтересах — на набережній.
“Ні, — міркував Клим, — він не з їхніх. Хіба що грає майстерно”.
— Чого там, — мовив до покупця, — ціна проставлена в полісі, більше жодної копійки не візьму… Якщо ви справді Степаненко Андрій Гаврилович!
Покупець ніби не розчув останньої фрази. Він акуратно зав’язав шворки на папці й подав її Климові.
— Резонно, — важко підвівся. — Згоден з вами — гроші проти документів. Тут не заперечиш, давайте продовжимо цю розмову… в середу. Згодні?
— Згоден. Тільки не так рано. Скажімо, приходьте після десятої.
Ярчук провів покупця до воріт і, позіхаючи, попрямував був до хати, коли почув знайомий голос. До нього квапився Губський.
— Хто це був? — запитав Іван Терентійович, киваючи головою в бік покупця.
— Клієнт, як ви кажете, — спокійно пояснив Клим. — Потенційний володар цього маєтку.