Покупець не з’являвся. Невже з їхньої зграї? О шостій вечора Клим, нібито прогулюючись, вийшов з дому і дійшов до перехрестя — там зеленів “Москвич”, той самий, що його він бачив біля “Колобка”. Насвистуючи, він пішов назад і мало не зіткнувся ніс до носа з Даком і ще двома з ним. А з будинку Губського лунала весела музика. “Та в нього ж ювілей!” — згадав Клим. І раптом подумав, що в домі Губського є телефон.
Клим розшукав Губського за столом, що стояв поміж яблунь.
— Вибачайте, Іване Терентійовичу, що запізнився. Вітаю вас і бажаю!
— А, Климе! Та годі тобі! Сідай випий краще, сусіде мій любесенький! — Губський обняв Ярчука за плечі й посадив біля себе. — Давай, тягни штрафну. — Він налив повний келих горілки і подав його Климові.
— Перепрошую, Іване Терентійовичу. Мені дуже незручно, що я в такий день… але тільки два запитання.
— Хоч тисячу, на всі тобі, якщо зможу, відповім. — Губський уже захмелів, обнімав Клима, дихав йому в обличчя горілчаним перегаром.
За столом численні гості збуджено гомоніли, про щось сперечалися, хтось спробував заспівати модну пісеньку, але його не підтримали. На Клима ніхто не звертав уваги.
— Тоня приїхала?
— А хто його знає? — зареготав Губський. — Хіба тут, у цьому юрмищі, запримітиш? Може, й приїхала, але батькові не представилась. На неї це схоже. Сам пошукай, десь має бути.
— А від вас можна зателефонувати?
— Чого ж не можна. Телефон нагорі, дружина покаже. Дзвони — і за стіл, я чекаю…
На веранді завивав магнітофон, у такт якихось божевільних звуків, що виривалися з нього, конвульсивно здригалися спітнілі парочки. Тоні тут не було. Біля кухні Клим зустрів заклопотану хазяйку з великою тацею підсмажених карасів. Вона мовчки показала очима нагору — телефон, мовляв, там, сам знайдеш. Піднявшись вузенькими сходами, Клим опинився в коридорі мансарди. Попрямував до розчинених дверей і тут побачив Томика. Він разом з кількома лобуряками сидів за маленьким овальним столиком і грав у карти. Телефон стояв на підлозі біля нього. Звідси не подзвониш.
— А, Клим! — розплився Томик нещирою посмішкою. — Давай до нас! Заквасимо ювілей за всіма правилами цієї урочистої події.
— Ніколи мені, — кинув Клим і повернувся до виходу.
Але Томик схопився на ноги і заступив йому дорогу. Губи його все ще кривилися в посмішці, в примружених очах блимали злі вогники.
— Випий! Без штрафної не випущу.
— Я ж сказав — ніколи. Відійди.
Томик зненацька вхопив Клима за руку і різко вивернув її за спину.
— Пусти, гад! — Від болю Климові потемніло в очах.
Він спробував звільнити руку, але марно. Томик злорадно посміхався, підморгуючи своїм приятелям, які мовчки спостерігали цю сцену, затягуючись сигаретами.
— А казали, боксер, технічний. Бач, як заспівав, чалдон. — Томик притис Клима до стіни. — Ну що, вип’єш з нами чи хочеш піти звідси інвалідом?
Клим напружився і несподіваним ривком таки звільнив руку, але Томик встиг вдарити його кулаком у живіт. Климові перехопило подих, забракло повітря, та він, охоплений якоюсь дикою люттю, кинувся на Томика. Зчепившись, вони качалися по підлозі, коли на сходинках затупотіли чиїсь кроки.
— Знову ти із своїми фокусами! Ану облиш його! А ви чого витріщилися, бовдури? — Це залетів до кімнати Губський і з ним кілька гостей.
Молодики, п’яно посміхаючись, допомогли підвестися Климові, блідому від нестерпного болю, посадили його в крісло. Томик, дурнувато позираючи на Губського, сидів на підлозі.
— Чого шум здіймати? Ми ж тільки силою помірядись. — І, встаючи, до Клима: — Не хотів, розпалився, так що забудем.
— Запишеш за мною, — процідив крізь зуби Клим. — А поки що знайди бинт.
— Бинт? Ти що, порізався?
— Плече треба забинтувати…
— Зараз, зараз, хлопче. Я покличу Ліну.
Гості розійшлися, а Губський допоміг Климові зняти сорочку. Ліна вміло забинтувала плече, яке вже розпух* ло й посиніло, поплескала Клима по коліну:
— До весілля заживе. А цього розбишаку, — вона сердито глянула на Томика, — я провчу.
Томик уже сидів у кріслі й, нібито нічого не сталося, роздавав карти своїм партнерам.
— Я кажу, не хотів. Давай, Климе, краще вип’ємо мирову. Ти ж уже не поспішаєш…
— Ай справді, Климе, давай по чарці потягнемо, — підтримав Томика Губський, вдавши, що не розчув єхидної репліки Томика. — А то якось негарно вийшло — у мене ювілей, такий день. Давай замочимо інцидент, щоб не тримав зла на мій дім. Ліно, принеси-но нашу сімейну, з бальзамом.
Ліна принесла пляшку з якоюсь закордонною етикеткою. Налила Климові в келих червонуватої рідини, Губському — його улюблене домашнє вино, а Томику, який простягав свій келих, гнівно кинула:
— А тобі годі, а то всім руки переламаєш.
Вона уважно дивилася, як пив Клим. Рідина обпекла горло і розлилася, здавалось, по всьому тілу, яке враз обм’якло.
— Я піду, щось погано себе почуваю, — вимовив Клим і відчув, що не впізнає свого голосу.
Але Губський запротестував:
— Куди? В такому стані? Ні, я тебе не пущу. Та й Антоніна скоро прийде, передала, що приїде вечірньою електричкою. Знаєш що, іди до її кімнати, відпочинь трохи, хай біль угамується.
— Точно, — реготнув Томик. — А то вийдеш такий до гостей. Мені байдуже, а Іван Терентійович свою репутацію оберігає.
Ліна допомогла Климові підвестися і, підтримуючи його рукою, повела по коридору.
“Схоже, що все полетіло шкереберть, — міркував Клим. — Може, й справді краще лишитись тут. Адже ті рознюхають усе і тоді…” Стало важко дихати, думки плутались — чи то так подіяв алкоголь, чи паморочив голову нудотний запах Ліниних парфумів.
У Тониній кімнаті він сів у крісло біля вікна, відкинув голову на м’яку спинку й одразу наче провалився у прірву…
За вікном густішали сутінки, внизу дико завивав магнітофон…
17
Він прокинувся: здалося, його кликали. Трусонув важкою головою, огледівся. Тонина кімната була освітлена промінням вуличного ліхтаря, яке проникало через незашторене вікно. Стрілки на будильнику, що мирно цокав у плямі світла, показували чверть на другу. Мертва тиша огорнула будинок. Болісно нило плече. В коридорі почулися легкі кроки. Двері розчинились, і на порозі з’явилася дівоча постать.
— Клим, це ти?
— Тоня!
— А я думала, що вже не побачу тебе. Ти мене чекав, любий? Тихше, тихше, — Тоня наближалася до нього.
— Чому ти шепочеш? Що з тобою?
— Тихше, дурнику, — вона приклала теплу долоню до його вуст. — Мама спить за стіною.
— Ну й що? Ми ж нічого…
— Я люблю тебе, Климе, і хочу… — вона рвонула змійку, сукня ковзнула з плечей. — Іди сюди, Климе…
Клим звільнився з її обіймів, пішов до дверей.
— Навіщо тобі це треба, Ліно? — запитав, обернувшись від порога. — Не варто, справді, будити маму. До того ж у тебе такі незабутні парфуми.
Ліна пронизливо зойкнула: він не пішов на приманку, впізнав її. Вона несамовито заверещала і кинулась до Клима, але він уже зачинив двері на ключ і рушив сходами вниз.
Вибравшись у двір, причаївся за деревом, розгледівся. Довкола панували темрява і нічний спокій. Та ось біля осичняка блимнув вогник сигарети. Клим сторожко пішов уздовж загорожі, проліз у дірку, яку вже давно запримітив, і попрямував на вогник. Ось вони де. Світло акумуляторного ліхтаря тьмяно виблискувало на стовбурах осичок. Хтось завзято орудував лопатою, розгрібаючи лісовий грунт. Було чутно, як тріщало коріння і важко дихав нічний шукач скарбів. Невже його ніхто не підстраховує? Ось Клим почув, як зазумерив металошукач, — значить, щось знайшов. Клим переходив від дерева до дерева, наближаючись до землекопа, який так захопився своєю роботою, що забув про будь-яку обережність. Тепер їх відділяло якихось п’ять-шість метрів. Томик, а це був він, відкинув лопату, порпаючись у викопаній ямі рукою. Купа свіжої землі чорніла біля смітника.