Роздавлений власним безсиллям, він повернувся на місток. З ним піднявся і маленький Том. Джон пам’ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тоді хлопчикові:
— Ну, що, Томмі, тобі подобається ця свистопляска?
— Ви кажете про море, сер?
Шторм переходив в ураган. У ревучій темряві бригантина то злітала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрімко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок — і всьому буде кінець.
Чіпляючись за поручні містка, Джон закурив. Він не міг вибачити собі, що, знаючи своїх людей, так легковажно повірив у їхню розсудливість. Керувати бригантиною з усіма вітрилами тепер було неможливо. І згорнути вітрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навіть у тиху погоду, а тим більше в шторм. На кожне вітрило нотрібен був добрий десяток рук.
— Так, Томмі, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?
— Витримають, сер, вони міцні.
— Зараз це погано, Томмі, нас може перекинути. Тобі треба надіти рятувальний пояс.
— Хіба ми не у відкритому океані, сер?
— Це нічого не змінює.
— Справді, сер. І тут, мені здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.
— Перестань, Томмі, роби, що тобі кажуть.
— Гаразд, сер, я принесу і ваш пояс.
— Спочатку надінь свій.
— Слухаю, сер.
“Руде чортеня”, — ласкаво подумав Джон. Він рідко про когось думав ласкаво. В його піратському серці знаходилось місце тільки для цього хлопчика.
Так само, як і Джон, Томмі народився і виріс на піратському кораблі. Його батьком був Клод Морган — троюрідний нащадок Генрі Моргана, знаменитого карібськбго корсара, який потім став віце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Піратську лінію роду продовжував тільки Клод. Чарлз Девіс узяв його на свою бригантину за старшого помічника капітана і дозволив привести з собою на корабель Дженні-дівицю, яка ждала від нього дитини.
Коли Томові було два роки, бригантина під маркою австрійського навчального судна зайшла в Гавану. Дженні зійшла на берег і на корабель більше не повернулась. Клод подався шукати її і теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев’яти років хлопчика виховував старий Чарлз, потім ним опікувався Джон. Чарлз заповідав йому зробити із хлопчика справжнього мужчину.
На “Флайїн стар” Том був улюбленцем усієї команди. Слухняний і незмінно спокійний, він подобався всім. У цій маленькій істоті жили скромність і доброта, котрих так не вистачало людям, які його оточували. І всі вони цінили в ньому саме це, хоч, можливо, ніхто з них того й не розумів. Томові було важко терпіти їхню нерозумну любов. Іноді їм здавалося, що він надто байдужий. Розсудливий, трохи іронічний характер хлопчика починав дратувати їх, і їм часом кортіло відлупцювати його, але тоді б довелося мати справу з капітаном. Джона боялись. І руку на юнгу ніхто не зводив, хоч інших прикрощів Том зазнав чимало.
Повернувшись на місток, хлопчик подав Джонові корковий пояс.
— Візьміть, сер, це ваш.
— Дякую, Томмі, повісь його на штурвал.
Вони стояли поряд, тримаючись за поручні, — кремезний бородатий капітан і маленький, худий юнга. Капітанові хотілося сказати хлопчикові щось хороше.
— Ти пам’ятаєш, Томмі, я колись убив альбатроса? — не знайшовши нічого кращого, спитав Джон.
— Так, сер, це було на “Жагучій індіанці”. Ви зняли з його лап шкіру і зробили собі ремінь для пістолета.
— Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пізно дух птаха помститься морякові.
— Так, сер, я пам’ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього сміялись.
— Тобі не здається, що я був дурний?
— Ні, сер, ви зробили так, як вважали за потрібне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.
— Це правда, Томмі…
Джон хотів сказати, що тепер він шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, він намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихія гнала бригантину на північний захід, а їм же треба просто на захід.
— Ти не помітив, Томмі, який вітер був опівдні?
— Я не міг цього помітити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанії.
Джон тішив себе думкою, що попереду відкритий океан. Якщо бригантину досі не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кінця.
Він іще встиг поділитися цією думкою з хлопчиком. Зненацька шалений біг бригантини урвався. Різко смикнувшись назад, вітрильник з гуркотом і страшним скреготом круто поліз угору, став дибки, потім хитнувся і, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.
Капітан і хлопчик повисли на поручнях містка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, він хапливо намацав рятувальний пояс, але так і не надів його. В густому сутінку ночі далеко від корабля очі розрізнили чорний силует гір.
Бригантину викинуло на берег.
За сто три роки, прожитих на світі, Джон багато чого забув. Із пам’яті випали цілі десятиріччя. Але не ті двадцять сім днів. Ті дні забути неможливо.
Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острів Флінт. Рік тому він проходив на своїй бригантині повз нього і запам’ятав обрис гірських вершин. Коли розвидніло, йому здалося, що це ті самі вершини. Нічого поганого про населення Флінту він не чув, тому й не сподівався тут ніякої небезпеки. Казали, що на цьому острові живе навелике плем’я мирних полінезійських рибалок.
І, тільки-но прийшовши до тями, пірати без будь-якої обережності почали обладнувати тимчасовий табір. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни і знову стягти бригантину на воду.
Кілька чоловік одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велів. пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубільців. Поблизу того місця, куди викинуло “Флайїн стар”, у море впадала якась річечка, росли кокосові пальми і багато апельсинових дерев, але ніяких осель не було видно.
Біля корабля лишилось тридцять чоловік. Усі працювали на березі, розчищали майданчики для наметів. Несподівано з трьох боків на них посипалось каміння.
Пірати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пістолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов із-під землі. З нестямним виттям, вереском і криками. Їх було не менше сотні. Згодом з лісу вийшло ще стільки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев’яні клітки.
Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тільки тепер, побачивши клітки, він зрозумів, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флінт. Вони попали на маркізький острів Фату-Хіва, населення якого зажило похмурої слави канібалів. Про клітки, в які фатухівці саджали своїх полонених, знала вся Океанія.
їх довго кудись несли. Ледь помітна стежка, звиваючись у хащах тропічного лісу, піднімалася вище й вище. Потім вона так само довго зміїлася по схилу. Нарешті обірвалась. Дорогу перегородила прірва. Вузька кам’яниста ущелина, ніби розтинала гору на дві частини.
Зупинившись, тубільці з’юрмилися біля клітки Джона. Сміючись і жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнішній вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкіра і така ж цупка чорна чуприна. Але очі голубі, а борода — червона. Він фарбував її якимсь індіанським зіллям, що дісталося йому від батька.
Мешканці атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базі, трохи навчили його полінезійської мови. Тубільці розмовляли тим же тягучим, ніби одне нескінченне слово, діалектом. Однак Джон нічого не розумів, він був дуже приголомшений.
— Гади, мерзота, брудні сволоцюги! — розлючено плювався він.
Ці мерзотники зжеруть його, обгризуть його кістки, як собаки.
Раптом позаду, десь у довгому ряду кліток, які стояли на стежці, пролунав голос маленького Тома: