Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…
Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.
Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:
— Затримайте їх!
— Здається, звідси стріляли!..
З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…
Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.
Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…
Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…
З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.
Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.
Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.
— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.
Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…
Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.
— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!
Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.
— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.
Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…
Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.
Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.
За вікном було чути далекі постріли.
— Ганна…
— Я — Ксеня, пане художник.
— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.
— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.
До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…
— Ганна…
Ксеня квапливо подала чашку з ліками.
— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.
Художник млявим жестом відвів чашку.
— Дякую… вам.
— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.
Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:
— На фронті… вбили?
— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…
Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:
— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…
Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.
Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.
— Стріляли… чи мені здалося?
— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.
У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.
— Ну що, надумала?
— А якщо там Роман?
Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:
— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?
— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.
— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.
— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?
Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:
— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?
Стефа довго мовчала.
З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.
— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.
Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.
Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.
З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.
Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.
Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.
— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?
Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.
Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.
У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.
— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.
Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:
— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…
Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.
Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.
— Іване Варгун…
Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:
— Не дивись мені в очі!
Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.
По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.
Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.
— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.
— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…
— Помрете… Що я тоді скажу?
— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.
Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.
За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.
Нарешті Орест наважився.