— Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл.
— Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.
— Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…
— Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?
— Ні, дякую, мені нічого не треба.
— Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.
Двері замкнулися.
Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:
— Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…
Він стис сталеві прутини. “Вона ж мертва!” — промайнуло в голові.
— Містере Гілл! — озвався знову голос.
— Вона мертва! Я її вбив!
— Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?
— Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!
— Містере Гілл, ви мене чуєте?
— Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!
Пауза.
— Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос.
Червона лампочка погасла.
Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.
Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.
— Кейті!
Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.
— Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!
На крик прибігли наглядачі.
— Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!
— Ми теж бачили її, сер.
— Так випустіть же мене! Дайте мені волю!
Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.
— Суд усе це вже розглянув, сер.
— Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.
Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени…
— Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!
В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.
Переклад з англійської.
НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР
Вл. Гаков
УЛЬТИМАТУМ
Розмірковуючи про майбутнє, нерідко сягаєш думками в минувшину.
Пам’ять знову вертала мене в Єреванську картинну галерею, на проспект Леніна, в ту весну 1979 року, коли я вперше побачив триптих Акопа Акопяна. Був спекотний сонячний травень, ми зібралися в столиці Вірменії на регіональну зустріч письменників-фантастів. Може, завдяки розморюючій дії весняного сонця розмова на нараді текла спокійно і несуєтно — власне, про фантастичні наші проблеми і про речі суто реальні.
Та варто було раз побачити картини Акопяна, як млявість немов рукою зняло: тільки про це й потрібно говорити. Про це передусім. Доки не пізно.
…Безкрає море людей заполонило все аж до горизонту, вихлюпнулось на міські вулиці, розлилося по квартирах і заводських цехах. Строга сіро-коричнева кольорова гама (у такій, до речі, й “Герніка” вирішена). Поглянеш уперше — щось відлякуюче є в цій нерухомій і безмовній людській масі. Придивившись, розумієш, що саме: на цих трьох полотнах немає людей. Тільки одяг — піджаки, сорочки, сукні, плащі ще зберігають обриси тіл, що донедавна заповнювали ці ганчірки… Одяг залишився; незаймані й будинки, і асфальт на тротуарі, і навіть турботливо вирощені поодинокі деревця. Нема лиш творців цієї “другої природи” — не зуміли подолати природу свою внутрішню.
Художник назвав триптих просто: “Ні!” — нейтронній бомбі”.
Дивна асоціація пов’язала три картини чудового вірменського художника, нараду письменників-фантастів і тему цього нарису, над яким тоді я ще не замислювався.
Адже не тільки людський одяг завмер у німому протесті, одяг тих, хто не встиг… Можна уявити, що на таку ж мовчазну й страшну своєю мовчазністю демонстрацію вийшли книги. Книги тих, хто знав, передбачав, завчасно попереджував. Як німий докір тим, хто не прислухався…
Про небезпеку атомного самознищення зараз пишуть багато й по-різному. Вважаю, однак, що невдовзі всі прийдуть до єдиного знаменника: для людства зараз найважливіше — вижити, й інших проблем немає.
Насправді цих проблем безліч, але тільки ця — першочергова. І від її вирішення не могли лишитися осторонь істинні художники слова, яких завжди відзначала особлива гострота чуття на болі та злигодні віку; нині ж питання стоїть про саме життя на Землі. Тому прогресивних письменників зараз можна зустріти в колонах демонстрантів і на трибунах антивоєнних мітингів; не випадково й те, що останніми роками визнані прозаїки та поети набагато частіше й усвідомленіше звертаються до чистої публіцистики. Очевидно, до цього їх спонукає й причина об’єктивна, суто технологічна. Як описати в художніх образах те, для чого в пам’яті людства не збереглося ані термінів, ані порівнянь? Те, чого люди просто ніколи не зазнали? Єдиний жахливий, але, по суті, все ж локальний досвід Хіросіми й Нагасакі не дає й мізерної частки образного уявлення про те, що саме планують людству божевільні, які вважають: “є речі важливіші, аніж мир”, оперуючи такими страшними цифрами, що розум відмовляється сприймати їх.
Що ж, якщо художнику немає звідки списати, якщо стає безсилою гостра спостережливість побутописця-реаліста, лишається, очевидно, одне. Художньо передбачити те, чого не було й чого не можна допустити. Напружити фантазію. Якщо вже знадобилися нинішній людській свідомості образи того, чого ніколи не було, картини, які — будемо вірити — ніхто із землян не побачить на власні очі, то настав її час, час наукової фантастики.
СУДНИЙ ДЕНЬ
“Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки немов утратили всіляке значення… Оскільки нам стало цілком очевидно, що ці бомби й ті ще страшніші сили руйнування, предтечами яких вони є, можуть в одну мить знищити все, що створила людина, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки”.
Це рядки з роману Герберта Уеллса “Звільнений світ”.
Вийшла книжка в 1914 році, на зорі віку, який згодом назвуть атомним. Щойно вибухнула світова війна, і сучасники трепетали перед такими новинками прогресу, як аероплани й танки, динаміт і струм у колючому дроті; мільйони гинули від газів і під бомбами, а великий провидець дивився вдалечінь. Одним із перших він зумів побачити нову якість майбутньої війни — її глобальність.
І, якщо взяти латинський еквівалент слову “остаточність”, то її, війни, ультимативність.
На сторінках роману Уеллса, можливо, вперше в історії, був сформульований відомий нині ультиматум: або самознищення нашої цивілізації, або остаточне й безповоротне знищення війни.
Передбачень і прогнозів у галузі воєнної фантастики було чимало і в попередників Уеллса, і в його сучасників. Та жодне з них по силі і значенню не може зрівнятися з тим, яке знаходимо у “Звільненому світі”. “Тут почувся гуркіт, схожий на розкотистий грім. Гуркіт обрушився, як удар. Світ довкола кудись зник. На Землі не існувало більше нічого, окрім світло-пурпурного сліпучого виблискування і гуркоту — оглушливого, всепоглинаючого гуркоту, що не стихав і на мить. Усі інші вогні згасли, і в цьому сліпучому світлі, осідаючи, розвалювалися стіни, злітали в повітря колони, перекидалися карнизи і кружляли шматки скла… Здавалося, що величезний світло-пурпуровий клубок полум’я шалено завихрюється серед уламків, несамовито терзає землю, зариваючись у неї, неначе вогненний кріт”.