— Немає. Батьки евакуювалися до Відня, — ледве стримуючи сльози від раптового потрясіння, відповіла Стефа. — А кухарка Ксеня вчора відпросилась… надумала, мерзотниця, вінчатися з якимось козаком.
Заточуючись від нелюдської втоми, Роман добрався до крісла в еркері, впав на м’яке сидіння.
Стефа розстебнула на братові сорочку і з жахом побачила грубий перев’яз, на якому широко проступила червона пляма.
Дівчина кинулась до буфета, хапливо висувала шухляди, розшукуючи бинти й медикаменти.
— Стефо… — нараз тихо промовив Роман. — Мені страшно…
Дівчина на мить завмерла — настільки сильним було відчуття безвиході, яке прозвучало у визнанні юнака.
— Чому… більшовицький агітатор має силу відвернути народ… від святої присяги? — неначе в гарячці, вигукнув Роман і затнувся, почувши голосний, протяжний стогін Ореста.
Стефа поклала братові на лоб вологу серветку, обережно розмотала брудний бинт.
— Ти просто розгубився! — несподівано злісно сказала вона Романові.
Заново перев’язавши Ореста, Стефа вела далі:
— Іди в собор святого Юра, Романе. Владика вдихне в тебе силу. Без нього ми немічні й сліпі…
Орест забурмотів щось незв’язне, в гарячковій непритомності скинувся, широко розкривши очі, які нічого не бачили. Дівчина м’яко вклала брата, змінила вологу серветку на його голові. Коли вона знову звернулась до Романа, її інтонації збентежили до краю.
— А потім іди до Беркута. Його люди — справжні вояки, без вагань і сантиментів!
Сказала, ніби дала ляпаса.
Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:
— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.
— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.
— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.
Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:
— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.
його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.
— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.
— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!
— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.
Олекса кинув ескізи на стіл.
— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.
— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.
— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?
— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.
Від дверей долинув кволий голос:
— Побійтесь бога…
На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.
— Свята церква вчить любові й духовності, а ви… — Ганна зайшлася в сухому кашлі.
Олекса швидко підійшов до дружини, обняв.
— Ганно… маленька моя… Навіщо ти встала?
— До тебе прийшов Роман. Він так змучився… настраждався.
— Роман?..
Олекса хутко збіг по сходах, тепло обняв юнака.
— Чому ти у Львові, Романе? — Художник мигцем оглянув цивільний одяг хорунжого, крислатий капелюх.
— Довго розповідати, — кволо всміхнувся Роман. — Мені треба побачити владику… а довкола собору патрулі. Вночі я піду.
— Ну… про що мова? Прошу.
З порога майстерні Олекса пожвавлено сказав Іванові Варгуну:
— Знайомтесь. Це той самий Роман, про якого я тобі розповідав.
Юнак коротко вклонився і подав руку.
— Іван Варгун, — відрекомендувався Олєксин гість. — У цивільному одязі у вас зовсім інший вигляд, пане хорунжий.
— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.
Олекса і Ганна занепокоєно стежили за зустріччю, як їм здавалось, незнайомих людей.
— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!
Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.
Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.
“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.
Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…
“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”
Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.
“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”
…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.
— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.
— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.
Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:
— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.
Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.
— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.
— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…
Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.
— Родичами переказала, що віддається за руського козака.
Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:
— І ви, Дмитре, дозволили?
— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.
Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:
— А ви… якої віри?
— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…
Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:
— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.
— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.
— Ходіть, чоловіче, з богом…
Коли Дмитро Горук, задкуючи до дверей, вийшов з кабінету, митрополит Андрій глухо протягнув:
— Та-ак… Голота приймає росіян, ніби вони й не чужинці…
Орест усе ще був непритомний. Стефа змочувала водою його запечені губи, витирала вологою серветкою обличчя.