Бен мчав навпрошки до Цяці, очевидно, розраховуючи забігти за її корпус і таким чином урятуватись від погоні. Я бачив, що він жене щодуху.
Джіммі вже був у таборі й схопив автомата. Ще й не піднісши його до плеча, він пальнув, і тварюку всю оббризкало рідиною.
Я хотів крикнути Джіммі, але був надто захеканий, — адже цей дурень стріляв снодійними капсулами, які тільки вдарялись у товстошкуру тварюку і зовсім не проникали всередину.
Уже зовсім, поблизу Цяці Бен раптом спіткнувся, і автомат вилетів у нього з руки. Бен упав, тоді ледь підвівся й поповз, намагаючись сховатися за Цяцею. Носорожисте створіння вперто поривалося вперед.
І ось у цю мить — швидше, ніж оком схопиш, куди швидше, ніж словом скажеш, — це й сталося.
Цяця вистромила довжелезне гнучке щупальце, подібне до каната, — вона опустила його зверху на страховище, схопила за середину тулуба й піднесла вгору.
Я завмер як укопаний і тільки дивився. Та коротенька секунда, коли тварюка опинилась у повітрі, розтяглася на довгі хвилини, поки мій розум з шаленою швидкістю силкувався розібратися, що ж вона за одна. Найперше я побачив, що у неї не ноги, а колеса.
Тьмяний полиск з її поверхні був ні від чого іншого, як від металу, і в тих місцях, куди влучила вибухівка, видніли прим’ятини. А бік їй поцяткували снодійні капсули, що ними пальнув Джіммі.
Цяця піднесла страховище високо над землею і почала описувати ним широке коло, дедалі швидше й швидше, аж урешті стало видно тільки світлистий обвід від того руху. Тоді так загилила його, що воно полетіло перевертом ген у море і, хлюпнувшись у воду, збило цілий гейзер.
Бен звівся на ноги й знову схопив зброю. Підбіг Джіммі, тоді й я підійшов до Цяці. Втрьох ми стояли й дивилися на море, туди, де бухнулося у воду те створіння.
Нарешті Бен обернувся й прикладом автомата постукав Цяцю по стінці.
— Страшенно дякую! — сказав він.
Цяця вистромила інше щупальце, коротше цим разом і з “обличчям”. На ньому було лінзоподібне око, слуховий пристрій і гучномовець.
— Забирайтеся геть! — гаркнула Цяця.
— Що це тебе так заїло? — спитав я.
— Теж мені герої! — гаркнула вона і втягнула щупальце назад у корпус.
Ми погукали до неї ще разів три-чотири, але вона не озивалася. Цяця надулася.
Після цього ми з Джіммі заходилися зносити те ломаччя, що ми покидали втікаючи. Воно вже було зібране на купу, коли раптом Бен у таборі зняв крик, і ми обернулися. Наш приятель-носоріг вилазив з води!
Ми знов покидали ломаччя і чкурнули до табору, але виявилося, що даремно. Наш колісник вдовольнився. Він описав широку дугу далеко на схід від нас і подався назад у свої гори.
Ми приготували сніданок і поїли, весь час тримаючи зброю напоготові, бо ж коли тут є одна звірина, то їх може бути й більше. Ризикувати було б не розумно.
Розмовляли ми про нашого гостя, а що треба будр якось його назвати, то дали йому ім’я Елмер. Хтозна-чому, але воно здалося нам найвідповіднішим.
— Бачили його колеса? — спитав Бен, і ми двоє погодилися, що бачили. Бенові від цього начебто полегшало. — Я думав, у мене галюцинації, — пояснив він.
Щодо коліс ніякого сумніву не було. Ми всі звернули на них увагу, а ще ж на березі були й сліди від них, чіткі й виразні.
Але коли дійшло до того, щоб визначити, що ж таке сам Елмер, ми трохи розгубилися. Якщо колеса, то, значить, машина, хоча чимало іншого з цим не узгоджувалося: його спосіб поводження виразно нагадував живу іекк ту, як от коли воно завагалось на хвильку, перше ніж вирішити, за Джіммі погнатися чи за мною, або коли воно мстиво кинулося на Бена, що заліг на землі, або коли начебто байдуже обійшло нас, вибравшись із моря.
Та що там казати, але були ж у нього і колеса, і металеві, безперечно, боки, і щербини від вибухівки, яка рознесла б на шматки і найбільшу на світі тварину.
— Поєднання живого з неживим? — висунув гадку Бен. — В основному машина, але з певними елементами живої істоти, як оцей інтелект старої діви, що ми нагледіли в Цяці?
Звісно, і таке можливо. Воно могло бути чим завгодно.
— Силікатне життя? — висловився Джіммі.
— Це не силікат, — заперечив Бен. — Це метал. Силікат, хоч би в якій він формі, перетворився б на порох під прямим ракетним попаданням. Та й ми ж знаємо, на що схоже силікатне життя. Колись зразки його знайдено на-Тельмі-V.
— В основі це не живий організм, — сказав я. — Якби так, воно не мало б коліс. Якщо не говорити про винятки, колеса звичайно винаходять ледарі, щоб легше пересуватись. Бен правильно зауважив: Елмер скорше всього — своєрідна комбінація машини й живої істоти.
— А це означає наявність розуму, — докинув Бен.
Ми сиділи довкола вогнища й здригалися на саму думку про можливість такого. За багато років космічних пошуків було знайдено лише кілька рас розумних істот, та й то рівень їхнього інтелекту загалом не дуже вражав. У всякому разі жодна з них не досягла такого розвитку, коли постає необхідність споруджувати щось подібне до Елмера.
Людина й досі залишалася найвищим створінням в усьому розвіданому космосі. Нічого не знайшлося такого, що стало б урівень до здібностей людського мозку.
І ось чисто випадково ми потрапили на планету, де, здазалося, були свідчення про існування розуму рівного, а може, й вищого за людський!
— Мене одне непокоїть, — промовив Бен. — Чому Цяця не перевірила належно цієї планети перед тим, як здійснити посадку? Тому що вона надумала нас покинути, ось чому. Вона замірялася витрусити нас тут, а сама втекти. Але її, очевидно, стримав пристрій, що забороняє роботові вчинити щось на шкоду людині. А коли так, то це означає, що вона мусила — саме мусила — перше ніж покинути нас, переконати себе, що тут нічого нам не загрожуватиме.
— Може, вона допустилася помилки, — висловив здогад Джіммі.
— Цяця не могла помилитися, — заявив Бен, — маючи такий мозок, що діє з точністю швейцарського годинника.
— А знаєте, що я думаю? — озвався я. — Я думаю, що Цяця зазнала певної еволюції. В її особі ми маємо якісно новий тип робота. Занадто багато напхали в неї людських рис…
— Вона ж і повинна була дивитися з людської точки зору, — зазначив Джіммі, — інакше вона не спромоглася б виконувати своє завдання.
— А штука в тому, — додав я, — що коли роботові надано стільки людських властивостей, як от Цяці, то’ це вже не робот. Це вже щось інше. Не зовсім людина, не повністю робот, а щось таке проміжне. Якийсь новий різновид життя, з яким не все ясно. І на який треба добре вважати.
— Цікаво, чи вона й досі насуплена? — сказав Бен.
— Звичайно, — відповів я.
— Треба піти до неї й добре їй вичитати, щоб вона вийшла з цього стану.
— Дай їй спокій, — гостро наказав я. — Ігнорувати її, ось що треба. Звертатимеш на неї увагу — вона все буде супитись.
Отож ми дали їй спокій. Зрештою, ми нічого іншого й не могли зробити.
Я пішов на берег моря мити посуд, але цього разу не забув прихопити й зброю. Джіммі подався до лісу, пошукати джерело. Неповного десятка бляшанок води, якими забезпечила нас Цяця, надовго не могло стачити, і не було ніякої певності, що вона поповнить наші запаси.
Хоча, правда, вона не забула за нас, не повністю викинула зі свого життя. Вона ж дала Елмерові чосу, коли він надміру розходився. Мене неабияк утішила думка про те, що в скрутну хвилину вона не покинула нас напризволяще. Так що не все ще втрачено, казав я собі, ми ще, може, порозуміємося з нею.
Присівши навпочіпки край калюжі води й миючи посуд, я розмірковував про те, як довелося б перебудувати все життя, якби всі роботи були подібні до Цяці. Постала б Декларація прав роботів, спеціальні закони для них, з’явилися б їхні поборники в різних державних органах — я й зовсім заплутався, залізши в ці нетрища міркувань.
Коли я повернувся до табору, Бен саме напинав намет, і я став йому допомагати.
— Ти знаєш, — мовив він, — чим довше я думаю, тим більше переконуюся, що мав рацію: Цяця не змогла злетіти, бо ми показалися на видноті. Це ж елементарна логіка, що вона не може злетіти й покинути нас, коли ми стоїмо перед носом у неї і нагадуємо їй про її відповідальність.