Грюкнули двері.
“Ваше життя перетвориться на змагання з цілим світом. І ви його програєте…” Ти ба, усі беруться пророкувати долю!
За годину вийшов і я. І зразу чиїсь руки стиснули мої плечі. У світлі смолоскипа я побачив уже знайомого мені вірного сина церкви з почту архієпископа.
— Королівський суд виніс свій вирок, — криво посміхнувся він. — Але це суд мирський. А тепер його превелебність запрошує вас… на бесіду.
Бесіда з його превелебністю, мабуть, варта королівського суду. Та з мене досить. Навіть дурням слід учитися хоча б на власних помилках. А цей посіпака… Марно я зоставив його серед живих. Хоча ще не пізно виправитись. Я кинув погляд навкруги. З ним було лише п’ятеро. Зі зброєю, звісно, але всього п’ятеро. За кого ж вони мене мають? Навіть образливо…
Шпаги в мене, звісно, не було, звідки вона в підозрілого лахмітника, але кинджал сяйнув у багряних відблисках смолоскипа, і за мить смолоскип згас, засичавши в калюжі. Тільки бліде світло місяця падало на слуг його превелебності, розкиданих по бруківці, немов купи брудного ганчір’я.
У сусідньому провулку залунали голоси, замиготіли вогні, задзвеніло залізо. Ага, цих віслюків було більше, просто решту вони лишили за рогом. Ха! В цьому випадку за рогом — однаково, що на іншій планеті. Я легко перестрибнув паркан, пірнув у заглиблення брами… Втекти від погоні в нічному місті неважко, що я і зробив.
Кинджал ось тільки загубив. Лиха прикмета. Не буде мені щастя. Він завжди був зі мною, не раз рятував мене. А я його загубив. Зовсім один лишився. Навіть без кинджала.
“І пізнаєте ви істину, і вона зробить вас вільними…” Такий маленький крок до істини, і така цілковита воля. Цікаво, від чого звільняє наступний крок?
Золото з лісового банку доведеться нести на собі, бо крутими гірськими стежками не пройде ні кінь, ні мул. В одному місці через Піренеї перейшов дон Альварес, в іншому — дон Медина, в третьому… в четвертому… Південна Франція, Аквітанія… Країна з давніми і міцними традиціями боротьби проти ортодоксальної церкви. Країна, де ще вчувається дзвін меча Раймонда, бунтівного графа Тулузького, країна, над якою ще майорять страдницькі тіні абільгойців, країна, що й досі є твердинею гугенотів.
Іспанську борідку клином неважко підстригти на гугенотський манір, і ось — мосьє де Му, чи де Ло, як завгодно, стрункий, зграбний чоловік, правда, не дуже молодий, але жінкам іще дуже й дуже вміє подобатись, чоловік багатий, доброзичливий, щедрий, любитель прийняти гостей чи поїхати в гості, цікавий співрозмовник, знавець вин та кулінарії; купив будинок, у підвалі обладнав лабораторію, на горищі — обсерваторію, в найбільшій кімнаті — бібліотеку. Сад, стайня, яхта. Провінційні розваги. Фехтування. Прогулянки в гори. Прогулянки по морю. А головне — можливість працювати. Це я так думав.
Виявилось… Що, власне, виявилось? Нічого несподіваного. Мати наша, свята церква, має добру пам’ять, необмежений час, невичерпні ресурси. Церква — це насамперед система, а система завжди виграє в одинака, хоч би хто він був. З цього випливає, що одинакові слід увійти в іншу систему. Де її взяти?
Таємні ордени. Вони були дуже могутні, іноді безмежно могутні. І різні. Наприклад, орден люциферитів… Говорять про них багато (завжди пошепки), хоча знають мало. Єдине, на чому сходяться всі, — вони таємничі й страшні. Чому? Ну як це — чому? Схилятися перед сатаною… А чому перед богом схилятися не страшно? Може, навпаки — страшно не схилятися? Що там милосердний бог обіцяє тому, хто не дуже ревно служить йому? Дев’ять кіл пекла. Довічну пітьму, і сморід, і тисняву, і скрегіт зубовний… І полум’я — люте й невмолиме, жорстоке й немилосердне. Уявити тільки — руку обпекти на свічці — відразу відсмикнеш. А тут — нема куди відсмикнути, і не рука — весь палаєш… І муки ці вічні: “Покинь надію, хто сюди вступив”. Так, “бог є любов”, хто візьме це під сумнів? Хто?
Страх, де там любов! Сором людині плазувати все життя.
А в чому ж провина Люцифера? Адже й за церковними канонами він був наймудрішим і найпрекраснішим серед ангелів. Чим не догодив? “Не стану служити!”
І тільки? І за це — проклятий навіки? А як подумати, немало. Заробив прокляття, чесно заробив. Немало ангелів звабив за собою, і людину підняв проти Всевишнього, і змагався із всемогутнім богом, і мало не переміг… Хоча чому — мало? Переміг. Уже тоді, коли кинув в обличчя всемогутньому: “Не стану служити!” І не став. І не розкаявся. І милості не просив. Тим і переміг Люцифер, гордий дух!
Чи був він менш відважний, менш великий у думах своїх, ніж бог, який переміг… ні, тільки подолав його? Ні. Бог переважав його могутністю. Вогнем підперезаний з’явився він, і звеличився лише силою громів. Ось де правота його.
А орден, який своїм протектором обрав князя пітьми — що це? Досить довго не міг я наблизитись до них. Розмови розмовами, але діло я вперше побачив, коли орден зіткнувся з ворогом.
У сусіднє містечко прибула місія святої інквізиції. Страх, наче тінь величезної хмари, упав на місто. Привидом без тіла і обличчя, блукаючим могильним вогнем страх бродив вулицями, заповзав в оселі, мітив людей ще до того, як це зробили інквізитори.
Гряде суд! Невмолимий, немилосердний, невідворотний. Нема пощади тим, хто винен! А хто невинен? Усі винні! Хто насмілиться твердити, що не винен ні в чому — ні в словах, ні в справах, ні в думках? А хто насмілиться, той, отже, винен у смертному гріху гордині. В гріхах можна покаятися — що ж, каяття до вподоби богові, але це лише початок. Робив — з ким? Говорив — кому? Думав — про кого? Розраховував — на кого? Забув? Нагадають. І хто за себе поручиться, хто дасть гарантію, що під час нагадувань, коли рвуться жили і чути запах паленого тіла, в страшних муках переставши бути людиною і перетворившись на шмат змордованого м’яса, не назвеш — кого? Друга, коханку, сусіда, родичів, приятелів, знайомих, незнайомих — кого завгодно! На кого покажуть! На кого натякнуть! Але ж занапастити невинних — це занапастити навіки власну душу. Гріх довічний. Не скажу! Не назву! Не… Це навіть не смішно — така самовпевненість. Що ж робити? Самому заподіяти собі смерть. Але й це може бути доказом вини. Інквізиція викопує трупи засуджених, і вони теж горять на вогнищах — ніхто не уникне кари! Ну, це не страшно, нехай собі палять. Але що буде з близькими? Втекти самому, покинувши їх?.. А може, просто сидіти тихо й чекати? Не на всіх же падає важка долоня інквізиції. Як там: “Хай обмине мене чаша ця…” Блюзнірство? Хай так, але невже нічого не можна зробити?
Можна. І легко. Лише один крок потрібен, щоб перейти невидиму межу, яка відокремила підозрюваних, і опинитись коли не серед суддів, то десь поряд. В усякому разі поза підозрою. Для цього треба так мало — донести. Ах, донос — таке негарне слово, та й гріх — он Іуда був донощиком. Однак церква думає інакше, а їй видніше. Вона щедро ділиться з донощиком майном засуджених, звільняє своїх помічників від усякої підозри і навіть заплющує очі на деякі дрібниці. Ні, донос — це все-таки погано. Незручно. А де гарантія, що сусід уже не доніс? А як не доніс, то донесе. Ось зараз збирається, одягається… виходить. Чого ж ти чекаєш? його треба випередити. Швидше, швидше, швидше…
Страх робить з людей бидло. І перемогти страх можна тільки страхом. Донощиків стали знаходити вранці, кинджал у серці й камінь у роті — звичай, який прийшов з сивої давнини. Членам місії горлянки різали без таких церемоній, їх виховувати — тільки час втрачати. Арбалетна стріла пришпилила до крісла секретаря місії, а її голова, випивши вина з базару, відбув давати звіт богу у своїй великотрудній діяльності. Решта ревних слуг божих спішно відбули.
Це зробили люциферити. Вони зуміли, вони змогли. Вони змусили церкву відступити, хай тільки тут, хай лише на крок. Але — зробили. Чим не інша система?