Слідчий рішуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капітанові, спільно з яким працював уже не раз, і попросив організувати пости спостереження за вказаними адресами. Він знав майже точно, він передчував, що людина з чорною валізкою змушена буде повернутися до декого з своїх “пацієнтів”. Першою в цьому списку була сестра канатохідця — Тетяна Марчук.
XIV
Туман був такий густий, що ліхтарі ледь просвічували крізь нього жовтими яблуками. Іноді лунали гудки автомобілів, їхні розмиті силуети, штовхаючи поперед себе слабосилі снопики світла, текли суцільною рікою, мов риби, що йдуть на нерест.
Пориви вітру іноді роздирали сіру пелену туману, і тоді видно було і дерева, і людей.
“Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту…” Ні, “упевнений” — погано. В чому впевнений? Та ще й “суворий”. Трафарет… Треба не так. “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде рішучий…” Ні, не те! — Строфа аж ніяк не подобалася Трофиновському. “Все в ній, — казав він собі, — трафарет. Крім, мабуть, першого рядка: “Мов луки, напівзігнуті дороги”. Так, це, мабуть, непогано. І відповідає тому, що бачить око — тут дорога іде трохи на схил. Головне ж, порівняння з луком передає напруженість руху в ці вечірні години “пік”. Але далі все псує “впевнений” чи “рішучий…” Ну й морока! Приятель, редактор міліцейської газети, умовив Трофиновського неодмінно написати вірші в наступний святковий номер, щоб вони пішли замість передової. У відділі і в управлінні Трофиновського називали “наш поет”.
Дома у нього назбиралося сотні написаних ним віршів. Проте друзям він мало які наважувався показувати, і тільки після одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакціям.
Вірші він писав і в своєму кабінеті, і вдома, але найбільше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм віршів відповідав його ході, завжди різній, і друзі говорили, що в його поезії “енергійна основа”.
А ось зараз вірші чомусь “не йшли”, хоча задум цілком визрів. Щось заважало. Мимоволі він почав прислухатися. Йому здалося, ніби хтось йде за ним в тумані, то наближаючись, то віддаляючись, готуючись до якоїсь дії. Він вдивлявся в туман, розрізняв неясні постаті людей. Хто з них? Зараз перевіримо.
Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з’являвся. “Приверзлося”, — подумав.
Він пішов далі. За кілька хвилин десь позаду почулися кроки, але він не озирнувся. Навмисне. Не можна піддаватися міражам. В дитинстві він був боягузкуватим і потім доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою і невідомістю. Якщо справді хтось іде за ним з лихими намірами, він виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезі Пінському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Ніхто не знав, де її “малина”, з ким у місті бандити мають зв’язки. Пінському пророкували місяці марудної роботи. А бандити — разом з самим Воловиком — в перший же місяць зустріли його в підліску, біля станції. Згодом виявилось, що “наводка” помилилася: вони прийняли його за багатого квіткаря з передмістя і сподівалися конфіскувати його “дипломат” з денною виручкою.
Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий…
Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з’являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.
Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам’яті раз по раз лунали рядки: “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть…” “Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. “І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…”.Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже… Чому — “мов луки”? Схил, правда… Тут краще: “Зі схилом напівзігнуті дороги…”
Він поглянув на годинника: “Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!” І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…
XV
“О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!” Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: “Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!”
Чую інше, зовсім інше… Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став “з особливо важливих”, та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму”.
XVI
— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.
— Звідки ви дзвоните?
— Тут, на розі, автомат.
“Ага, це ж на моє прохання міліція поставила пости біля квартири балерини і сестри канатохідця! Як я міг забути? І навіщо ці пости? Злочинець вже ніколи не поткнеться туди. Що це зі мною діється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лінія пошуку. Необхідно інше — обстежити коло знайомих канатохідця, балерини, художника, виявити спільних знайомих. Злочинця треба шукати серед них.
Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.
— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.
Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:
— У вас є заперечення?
— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію.
А в ній щось було.
— З’явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк…
Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…
Синицин відкинувся на спинку стільця:
— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?
— Вибачте, товариші…
Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. “Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала…”
— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!
XVII
Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.