ХІХ
Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею. Її величність Природа іноді викидає такі жарти для різноманітності.
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на “змійках”, то у мене теж…
А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня Петренко за всіма параметрами був сіріший від мене, а як Зіна бігала за ним… І задачки, і домашні твори давала списувати, аби тільки він повів її в кіно. А на мене і не дивилася, які б колінця я не відколював заради неї. Чого ж у мені не вистачало? Якихось таємничих флюїдів? Її величність Природа в котрий раз зволила побавитися, виліпивши мене у вигляді ляльки-невдахи? О, так, це вона вміє! Наділяє всіх майже однаковими потребами, але не всім дає однакові можливості задовольнити їх. І коли, як мені здається, єдиний раз в житті, в мене без пам’яті закохалося прекрасне створіння, де не візьмись цей ненависний слідчий! Своїми розпитуваннями він роз’ятрив їй душу, посіяв у ній отруйні зерна… А він же говорив і з іншими моїми пацієнтами, розпитував, підбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й раніше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє місце, як на одного з поклонників, призначених лиш обслуговувати її, слідкувати за дорогоцінним здоров’ям. Певно, у неї добре зіпсувався настрій, коли підвернулася її струнка ніжка після сеансу нормалізації! Ну, чому б їй не побути такою, як всі? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколішки. А воно, коли поміркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величність десь трохи порушила хід реакцій якоїсь залози. До того ж і вродою не обійшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сірячків, як я, не гордовито, а з розумінням і співчуттям і розгледіла б за сірою личиною Еталон Норми, то, дивись, і здоровішою була б…
Ні, я не мстив їй, не хотів лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. І це сталося одразу після сеансу нормалізації. Випадковість? Збіг у часі? Чи це додаткове свідчення ефективності мого приладу? Це треба негайно перевірити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромінення!
XX
Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:
— Об’єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок…
“Нарешті! У Мовчана “приблизно” означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат”, — подумав слідчий і сказав у трубку:
— Зараз буду. Якщо об’єкт виходитиме, затримайте.
…В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофимовський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.
— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.
— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.
— Вибачте, це ваша валізка?
— Так, моя.
Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.
— Що в ній, коли не секрет?
— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.
— А точніше?
Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.
— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.
Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.
— Тільки для замірів і визначення?
На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.
— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.
— Де ви працюєте?..
Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.
— В інституті біоніки.
— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?
Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.
— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.
— Навіщо в апараті генератор?
У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання…
— Досліди на людях?
— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі…
— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…
— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…
XXІ
— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.
— Тема?
— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.
— В якому стані його дисертація?
— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.
— У який спосіб?
— Обстежує тварин і людей, складає графіки…
— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?
— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?
— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.
— Вперше чую.
В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з’явилася підвищена увага.
— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.
— Е-е, бачите, його особиста справа…
— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.
Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.
— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він…
— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він “наполегливий, не без здібностей”. Як це проявлялося в повсякденній роботі?
— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема… Тому боюся бути необ’єктивним…
— А ви не бійтеся.
— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І… багато хто із співробітників вважає його, м’яко кажучи, недостатньо обдарованим…
— Недостатньо для чого?
— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві.
Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і…
Професор нервово почесав лоб.
— І…
— …провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.
— Не знаєте, він відвідує колишню сім’ю?
— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?