У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:
— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…
Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.
Очевидці розповідають, що Вавилов передчасно залишив зал, сильно грюкнувши дверима. Він був не на жарт розгніваний.
— Я все сказав, що про нього думаю, — кинув він переляканій секретарці.
27 липня Микола Іванович вирушив до Львова. Пшеничні лани, що пропливали обабіч дороги, невимовно радували його зір. Отже, недарма він щодня підводився о четвертій ранку, недарма працював усі ці роки на межі людських можливостей, недарма об’їздив мало не всю земну кулю…
Зі Львова прибув у Чернівці. Через кілька днів виїхав у гори. Пізно вночі його машину зупинили…
Подробиці останніх днів геніального вченого стали відомі лише через багато років.
Вавилова заарештували 6 серпня 1940 року. Одинадцять місяців, 328 днів, тривало слідство. Звинувачення було безглуздо страхітливим — зрада Батьківщині і шпигунство. Суд, що тривав кілька хвилин, виніс вирок — найвища міра покарання.
Микола Іванович, не втрачаючи присутності духу, згнітивши серце, змушений був звернутися до “вершителів” порядку. Ось його лист до Л. П. Берії, який був тоді заступником Голови Раднаркому:
“Вельмишановний Лаврентію Павловичу!
6 серпня 1940 року я був заарештований і направлений у внутрішню в’язницю НКВС в Москву. 9 липня 1941 року рішенням воєнної колегії Верховного суду СРСР мене присудили до найвищої міри покарання.
Як при підписанні протоколу слідства за день до суду, коли мені вперше були подані матеріали свідчень по звинуваченню мене в зраді Батьківщині й шпигунстві, так і на суді, що тривав кілька хвилин, в умовах воєнної обстановки, мною категорично було заявлено про те, що це звинувачення побудоване на вигадках, фальшивих фактах і наклепах, ніякою мірою не підтверджених слідством… Перед лицем смерті, як громадянин СРСР і як науковий працівник, вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною заявити, як уже писав Вам у серпні 1940 року, відразу після арешту, що я ніколи не зраджував своєї Батьківщини і ні в думках, ні ділом не причетний до будь-яких форм шпигунської роботи на користь інших держав. Я ніколи не займався контрреволюційною діяльністю, присвятивши себе цілком науковій роботі.
1 серпня 1941 року, тобто через три тижні після присуду, мене було повідомлено в Бутирській в’язниці Вашим уповноваженим від Вашого імені, що Вами порушено клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про скасування присуду по моїй справі, і що мені буде подароване життя.
2 жовтня 1941 року за Вашим розпорядженням мене перевели з Бутирської в’язниці до внутрішньої в’язниці НКВС і 1 й 15 жовтня я мав бесіду з Вашим уповноваженим про моє ставлення до війни, до фашизму, про використання мене як наукового працівника, що має великий досвід. Мені було заявлено 15 жовтня, що мені буде надано цілковиту можливість займатися науковою роботою як академікові і що це буде з’ясовано остаточно протягом 2–3 днів.
Того ж дня, 15-го жовтня 1941 року, через три години після бесіди у зв’язку з евакуацією, я був етапом направлений у Саратов, у в’язницю № 1, де, за відсутністю супровідних документів про скасування вироку й про порушення Вами клопотання про його скасування, я знову був ув’язнений у камеру смертників, де й перебуваю по цей день. Тяжкі умови ув’язнення смертників (відсутність прогулянки, рундука, передач, мила, більшої частини часу позбавлення читання книг тощо), незважаючи на велику витривалість, призвели вже до захворювання на цингу. Як заявив мені начальник Саратовської в’язниці, моя доля і становище залежать цілком від центру.
Всі мої помисли — продовжити й завершити гідним для радянського вченого чином великі незакінчені праці на користь радянського народу, моєї Батьківщини. Під час перебування у внутрішній в’язниці НКВС, під час слідства, коли я мав можливість одержувати папір і олівець, написано велику книгу “Історія розвитку світового землеробства (світові ресурси землеробства та їх використання)”, де головну увагу приділено СРСР. Перед арештом я закінчував велику багаторічну працю “Боротьба з хворобами рослин шляхом впровадження стійких сортів” (на Сталінську премію), незавершеними залишились “Польові культури СРСР”, “Світові ресурси сортів зернових культур і їх використання в радянській селекції”, “Рослинництво Кавказу (його минуле, сучасне і майбутнє)”, велика книга “Осередки землеробства 5 континентів” (результати моїх подорожей по Азії, Європі, Африці і Північній та Південній Америці за 25 років).
Мені 54 роки, маючи великий досвід і знання особливо в галузі рослинництва, вільно володіючи провідними європейськими мовами, я був би щасливий віддати себе повністю моїй Батьківщині, померти за корисною роботою для моєї країни. Бувши фізично й морально досить міцним, я був би радий у тяжку годину для моєї Батьківщини бути використаним для оборони країни за моїм фахом, як рослинознавець, у справі збільшення рослинної продовольчої і технічної сировини…
Прошу і благаю Вас про пом’якшення моєї долі, про з’ясування мого подальшого життя, про надання роботи за моїм фахом, бодай скромною мірою (як наукового працівника і педагога) і про дозвіл спілкуватися в тій чи іншій формі з моєю сім’єю (дружина, двоє синів — один комсомолець, певне, на військовій службі і брат академік — фізик), про яких я не маю відомостей більше півтора року.
Дуже прошу прискорити рішення по моїй справі.
М. Вавилов
м. Саратов,
в’язниця № 1, 25.ІV.42 р.”
Марно смертник апелював до вінценосного “куратора наук”. Марно. На його захист повстали інші, зокрема колишній наставник і вчитель Дмитро Миколайович Прянишников, який говорив, що “Микола Іванович — геній, і ми не усвідомлюємо цього тільки тому, що він наш сучасник”. Старійшина радянських агрохіміків був на прийомі в Берії, доводив абсурдність звинувачення, але його клопотання було відхилено. Не допомогло й висунення кандидатури М. І. Вавилова на Сталінську премію за створення світової колекції культурних рослин.
Втрутилася світова громадськість. Навесні 1942 року Миколу Івановича обирають іноземним членом Лондонського Королівського товариства. Це, певне, і вплинуло на перегляд вироку. У червні 1942 року смертна кара була замінена двадцятьма роками позбавлення волі.
Останні дні свого подвижницького життя академік провів у Саратовській в’язниці. Писав книги, читав лекції в’язням, хоча знав, що його кінець близький. Але працював, працював… 26 січня 1943 року помер від виснаження.
“Ми підемо на вогнище, ми згоримо, але від своїх переконань не відмовимось”, — це були його останні слова.
Так, у той час, коли процвітали брехливі доноси і трагічні непорозуміння, коли доля людей вершилася за закритими дверима чи ґратами, переміг всесильний Лисенко та його прибічники. Але це була перемога тимчасовиків, людей, що утверджували цинізм і наклепи, формули заздрощів і розбрату.
Коли ниці, підлі люди, дбаючи про власні інтереси, догоджаючи вершителям “залізного порядку”, бачили одне, думали друге, говорили трете, а робили четверте, мужні й чесні творили Правду. І правда лишалася за ними. Серед цих людей був і Вавилов…