— Ось доказ моєї щирості, — Монь викинув поперед себе безпалі руки. — Я помститися хочу!
Гнівом спалахнули очі старого ярла:
— Варягові може мститися тільки варяг, затям це собі, рабе… — відвернувся, вгамовуючи лють, звелів Ярру: — Бери коня й збігай до фіорду Чорних Скель. Усе вивідай, кожен камінець обнюхай… Проскоч берегом в обидва боки, може, десь засідку влаштували.
Хлопець вихором вилетів у двері, а за хвилину вже виводив із стайні білогривого коня.
Ольг провів його довгим поглядом, кивнув до Моня:
— Ходи за мною! — Вивів на подвір’я, завернув за ріг будинку, зупинився біля низької прибудови з каменю. Сильно шарпонув грубі двері: — Там східці, а внизу є солома…
Монь, повагавшись, повільно перестугіив високий поріг, щось невдоволено пробурмотів. Це була чужа мова, але слова звучали м’яко й лагідно. Здавалося, повтори їх Монь ще, то Ольг усе зрозуміє. Притримав Моня за рукав:
— Що ти оце зараз мовив? Перекажи, не бійся.
— Я сказав, що не маєте ви дяки… У Скольда сидів на ланцюгу, мов пес, до вас із добром прибився, а ви мене знову в кам’яницю. Лиха моя доля… Правду кажуть: варяг скрізь варяг… Що, образливі слова для тебе, ярле?
— Я не про те, — похитав головою Ольг, — мова твоя мені до вподоби.
— Що ж, навчишся, якщо збираєшся в наші краї, — обережно ступив униз. Ольг одним рухом скинув із плечей кожуха, недбало пожбурив його вслід Моню: — Візьми, а то закоцюбнеш…
Озирнувся, чи ніхто не завважив. Ні, не боявся, а не хотів, щоб хтось запримітив оцю його поблажливість до раба. Нікого не видно. Аж тоді причинив двері, грюкнув засувом. Звів погляд на Орлину гору: її вершина бовваніла високо над усім світом, червоні полиски перебігали по ній — це сонце опиралося на неї своїми руками-променями.
По обіді повернувся Ярра, розпашілий, збуджений, одяг забруднений, обличчя й руки подряпані. Та вигляд мав хвацький і задерикуватий. Ще кінь не зупинився, а він уже з нього скотився, здалеку гукнув:
— Правду мовив раб, немає Скольда і дружини його. Подалися кудись…
— Добре видивлявся? — перепинив його Олаф. — Хендрика бачив?
— Еге ж, ганить того Скольда на чім світ стоїть… Каже, щоб його найвища хвиля накрила, перша стріла вразила, спис прохромив…
— Приведіть раба, — уже не слухав далі Олаф.
Монь вийшов із кам’яниці, примружив очі, підставив обличчя сонцю. Жадібно втягнув у себе повітря, ніби й справді пив його. Кинув погляд на гурт варягів, рушив до нього, похитуючи головою.
— Ти казав, що знаєш той край, куди подався Скольд? — Олаф став перед ним, великий, незграбний, заступив сонце. — Поведеш нас туди… Нагодуйте його… та наглядайте за ним пильніше. — Уже навздогін, у спину Моню кинув: — Якщо знайдемо Скольда, то рабом більше не будеш, обдуриш — голову зітну…
Кілька днів готувалися до походу: смолили човни, замінювали щогли на них, шили нові вітрила. Хоч як нетерпеливилось Ольгу й Яррові щонайшвидше вирушити в погоню за вбивцею брата, Олаф не приставав на їхні вмовляння, лише невдоволено смикав сивого вуса. Він добре знав, що в далекому поході, де все чуже й вороже, важить кожна дрібниця: гарно напнута тятива лука, гостро наточений меч, міцна кольчуга, легке й зручне весло. Тому й оглядав кожного воїна прискіпливо й вимогливо, змушуючи все підганяти і припасовувати. Іноді брався випробовувати щита котрогось із варягів, гупаючи з шаленою силою по ньому палицею чи мечем. Траплялося, розлітався щит на друзки, залишаючи воїна беззахисним і розгубленим перед грізним ярлом. Той же, повимахувавши перед носом у невдахи зброєю, зневажливо відходив геть, бо чого вартий варяг, який гадає захиститись іржавим залізом.
Ольг усі ці дні не відпускав од себе Моня, допитувався про його край, змушував говорити своєю мовою, дослухаючись до кожного слова, намагався й сам повторювати, важко перевертаючи їх у роті. Дядько, дивуючись такому потягові до чужинської мови, якось пробурмотів:
— Це в тебе від батька. Той хоч і був нещадним до ворогів, завжди, в усіх землях, куди водив його Бог війни, намагався зрозуміти, мову тих людей. Казав, що таким чином він їхні наміри вивідує, не дає себе ошукати… Ось так… — похитав головою, але схвально чи осудливо, Ольг ніяк не міг второпати.
Інколи його навіть починало дратувати дядькове надмірне опікування, постійне наглядання. Звичайно, йому, як старшому серед родовичів, належить очолювати воєнний похід. Тільки на нього можуть звіритися воїни. Але ж і він, Ольг… Йому ввижалися розбурхані хвилі, котрі долає його човен з дружиною, лави супротивників, крізь які він пробивається з мечем… Десь там, серед них, і Скольд. Після заходу сонця, коли на блідому небі з’являлися тремтливі цятки зірок, виходив на високий скелястий берег. Стояв незворушно, затуманеним поглядом дивився у ніч, у той бік, звідки пружним подихом налітав теплий вітер. Вислуховував у ньому незвичні звуки, підставляв обличчя; здавалося, що хтось великий і добрий обіймає його легко, дужо, аж мовби піднімаючи над берегом. Знав, що це боги опікуються ним, схвалюють його жадання помсти.
У переддень відплиття варяги Ольгового роду, як і завжди перед бойовим походом, заходилися голити голови, залишаючи лише вузьку смужку-пасемце, щоб шолом міцніше тримався. Олаф-Січовик випустив сокола, щоб довідатися про волю богів. Чи прихильно ставляться до його намірів, чи віщують удачу? Вони вкажуть соколові жертву в безмежному небі. І ось на очах в усіх птах одразу ж напав на двох неповоротких чайок і збив одну з них. Вона впала десь поміж каміння. Це був перший добрий знак.
Другий же виявився кривавим, бо його подав Бог війни. Вони вже вийшли у відкрите море, берег позаду поглинула вода, коли попереду помітили човен. Якби він завернув убік, то варяги не гаяли б часу на погоню.
А цей перекочувався собі з хвилі на хвилю, вистромивши над ними біле високе вітрило. Воно різало очі, заступало шлях.
Олафу варто було насупити брови, ковзнути поглядом по воїнах, як ті дужче налягли на весла й судна пришвидшили біг. Повільно й невідворотно наздоганяли вони втікачів. Уже було видно, як ті поспіхом ладнають іще одне вітрило. Та не встигли. Варяги з трьох боків вправно і вміло затисли їхнього човна. На ньому метушилося з десятеро чоловік, приблизно стільки ж жінок та дітей тулилося попід низькими бортами. Біля них виднівся сякий-такий скарб, на кормі примостили навіть копичку сіна, біля якої лежало теля.
Чоловіки разом облишили вовтузитися з вітрилом, ухопились за зброю. І першою ж стрілою поранили Ярра, який аж звішувався за борт, вигукуючи погрози. Ольг, запримітивши кров на його плечі, знавіснів, стрибнув на чужий човен і, ледь утримуючись на ногах, заходився рубати праворуч і ліворуч. Виділив з натовпу оборонців якогось високого чоловіка й погнав його вздовж борта. Може, той і вправним був воїном, однак вистояти супроти засліпленого почуттям помсти Ольга не зміг. Кілька ударів відбив, але потім перечепивсь об якийсь клунок, підставив бік. Ольг, упіймавши його нажаханий погляд, приставив йому до грудей меча, звелів:
— Стрибай у море, стрибай!
І воїн, важко перехилившись через борт, упав у воду. Тільки раз знайшов у собі сили випірнути, а потім кольчуга потягла його донизу.
Варяги сокирами порубали дно чужинського човна, і він теж затонув з усіма, хто був на ньому.
Здобичі вони не брали.
Морські боги прихильно ставилися до них, недарма Олаф перед відплиттям кинув їм із човна у жертву цілу тушу забитого вепра й вилив міх міцного вина. Богам, вочевидь, припали до смаку і наїдок, і напій, бо пливли варяги по спокійній воді, тільки перекочувалися під ними рівні пагорби хвиль. Чайки збивалися над човнами зграєю, пронизливо скрикували. Загартовані в багатьох морських походах воїни не звертали на них уваги, а молоді зиркали вгору з деяким острахом, здригалися від тих несподіваних і незрозумілих скриків.
Ольг теж стежив за птахами: “Які вони великі й дужі, а як легко несуть своє тіло високо в небі. Вони володарюють над морем, яке заливає півземлі. Не бояться ні вихорів, ні буревіїв. Чому боги віддали їм небо, а людям землю? Як важко по ній ходити з мечем у руках, очікуючи щомиті нападу й удару… І не відаєш, коли це спіткає тебе. Ось і Ярра…” Ольг обернувся до молодшого брата, який лежав під щоглою на кожухах зовсім знесилений. Інколи намагався щось вимовити, але на губах булькала лише кривава піна. Ольг безгучно, самими очима запитав у Моня: “Як він, очуняє?” Той скрушно похитав головою, непевно розвів руками.