Ліліан їхала з науковою метою: вона хотіла вивчити причини підвищення сердечної діяльности у білих жінок в присутності тубільців племени Понеділка.
– Я ненавиджу рафіновану культуру нашої країни, – говорила Ліліан репортерам. – Я хочу стати ближче до природи й присвятити себе дикунам племени нашого шановного доктора.
Фред, навпаки, прагнув чистого мистецтва: він, як маляр, хотів уловити й передати на полотні пекучий темперамент тропічних жінок.
Брат і сестра взяли з батька слово, що, приїхавши до дикунської країни, вони негайно дістануть для перших спроб по півсотні чорношкірих протилежної стати.
Прийшов день відплиття.
В королівському палаці влаштували прощальний раут на честь Вокса.
Тронна зала виблискувала орденами, зірками, золотими нашивками й молочними дамськими декольте.
Сліпучий гофмаршал, стукаючи жезлом, проплив по залі й протягом виголосив:
– Його величність…
За допомогою двох сановників до зали пропхалась гладка, вузьколоба, незграбна величність. З сопінням вона вмостилася на троні й серед могильної тиші виголосила привітальну промову. Величність стільки мукала, акала, говорила так нудно й повільно, що між двома словами можна було в усіх подробицях згадати своє дитинство, молодість, перше голубе неповториме кохання і навіть скласти коротенького плана життя на найближчі п’ять років.
– Отже, – проскрипіла, нарешті, величність – скін…
Вокс тихенько пропхався до виходу, вийшов до коридору, викурив цигарку, повернувся до тронної зали і побачив, що на кінець королівської промови не спізнився.
– …чив, – сказала величність.
Перша фаворитка короля, в чині генерал-адмірала, підбігла до вікна і граціозно махнула малесенькою ажурною хустинкою.
Вдарив грім салютів.
Загриміли десятки оркестрів.
Вокс урочисто дістав королівські грамоти.
ЕПІЛОГ. В КРАЇНІ ВЕЛИКИХ ОЗЕР
За двадцять день біля берегів дикунської країни об’якорились три військові пароплави.
Допитливі дикуни з радісним гигиканням вкрили берег і в одному з командирів пізнали містера Віл’яма Вокса.
– Здрастуй, чужоземче! – привітно гарконули чорношкірі, – Як ся маєш? Як живеш? Ми живемо чудово: ні в’язниць, ні рабів, ні слуг, ніякої культури.
– Я вам покажу культуру, чорношкірі собаки! – крикнув Вокс у рупор.
– Якщо ти привіз культуру, – відповіли тубільці, – ми не пустимо тебе до нашої країні.
– Ах, так?!
За хвилину три гарматні випали струсонули повітря.
Дикуни від панічного жаху кинулись урозтіч.
А коли Віл’ям Вокс для остраху наказав розстріляти на майдані одинадцять чорношкірих, – дикуни остаточно зрозуміли, що культура білих людей в своєму переможному тріумфі докотилась до їхньої країни.
Другого дня на пальмах розклеїли наказ про приєднання островів Ципанго до метрополії, і знов, про всякий випадок, розстріляли двадцять чоловіка.
Після цього дикуни почали цілими валками переходити в християнську віру й голосно повторювати свіжу новину про те, що культура – благо, некультурність – лихо.
В країні з’явилася прекрасна дзвінка монета, виросли велетенські універмаги, в’язниці, фортеці, була організована чудесна, втішна для ока поліція. По рейках побігли пихкотливі поїзди, заспівали трамваї, відкрились банки, шинки, храми. За все подбали добрі білі люди.
Одне тільки скотарство не процвітає в цій країні, бо білі люди успішно заміняють в’ючну скотину чорношкірими.
Діди сумно похитують головами й тяжко зітхають:
– Прийшов кінець нашій країні...
Молодь кидає повні пекучої ненависти погляди на білосніжні котеджі білих людей і шепоче у відповідь:
– Кінець? Дурний ти, діду, – через те й верзеш таке. Ти чув про повстання наших біля Великих Озер?.. Це тільки початок.
Примітка
Твір Леоніда Кіндратовича Чернова (справжнє прізвище Малошийченко) «Пригоди професора Віл’яма Вокса на острові Ципанго» з ілюстраціями художника Анатолія Мартиновича Бондаровича представлено тут за публікацією у харківському часописі «УЖ» № 1 (3) 1929.