– Це називається – проституція, – позіхаючи, сказав Вокс.
– Мені однаково, як воно називається, – відповів ватажок, – а тільки наші мужчини хворіють від цього на погані хвороби.
– Ти – справжній дикун! – гримнув Вокс. – Не можна ж усе відразу. Почекай, ми збудуємо лікарні й успішно будемо боротися з отим лихом. А цих дівчат можна буде садовити до в’язниці. Це можна почати й завтра. Дуже просто.
Ватажок замислився й уп’явши погляд у далечінь, сумно сказав:
– Ти обіцяв нам, чужоземче, блага культури, але ми їх щось не бачимо. Культура є, а благ нема...
– Тобто, як це нема благ? – обурився Віл’ям Вокс. – А монетна система? А перші майстерні зброї? А поліція? А в’язниця для покидьків? А вогненна вода, що веселить серце? А закон, що стоїть на сторожі твого добробуту? Це, на твою думку, що? Собака?
Дикун гірко всміхнувся.
– З того часу, як ми тебе врятували, наш нарід забув сміятись, танцювати й радіти, всміхатись сонцеві й життю. За твої блискучі штучки чоловіки продають свою працю й сумління, а жінки – працю й тіло. Ми ніколи не вбивали й не крали, – тому що все добро наше було спільне. Тепер твоя в’язниця переповнена злочинцями.
– А куди ж їх дівати? Дикуне?
– Я знаю, що чужоземець – Світло Знання, а я – дурний дикунський ватажок, якому завтра земляки можуть дати абшит. Але я хочу сказати те, що бачать мої очі. Твоя культура, як отруйний плід, робить людям одну тільки шкоду.
– Ти – дурень чорношкірий.
– Я знаю. Я – дурень, а з тебе пишається цілий цивілізований світ. Та коли там, у твоїх країнах, усі вчені й благодійники людства подібні до тебе, то ви – найнебезпечніші, найшкідливіші потвори в світі. Я згадую, яке прекрасне було наше життя до тебе і яке воно огидливо-болюче зараз. Хто його зіпсував? Ти. Наше життя сяяло сонцем, радістю, сміхом. Всі в нас були рівні. А ти прийшов, розділив нас на багатих і злидарів, примусив страждати і втішатися надіями на якісь там блага, що нам обіцяє на тім світі твій бог.
– Не смій богохулити, дикуне! Знищити те, що є основою культурного розквіту кожної країні? Повставати проти законного ладу? Я накажу відтяти тобі твою прокляту голову, шахраю! Геть! Геть звідси! І коли ти ще раз навернешся мені на очі – ти згниєш у в’язниці як собака!
Професор наступав і скиглив.
Дикун стояв на порозі і, стиснувши зуби, простромив Вокса палючим поглядом.
– Ти запам’ятав, що я тобі сказав? – крикнув йому в обличчя Вокс.
Дикун не ворухнувся. Уп’явши погляд в очі професора, він жбурнув гнівну блискавицю й чеканно сказав:
– Я запам’ятав. Але й ти, в свою чергу, теж запам’ятай наш звичай: своїх земляків, слабих на незцілиму хворобу, ми шпурляємо зі скелі в море. І їм краще відразу вмерти, і ми менше страждаємо, дивлячись на них. Прощай.
Дикун рвучко відвернувся й швидко зник у густій вбирущій запашній темряві.
СУМНІ ДНІ МІСТЕРА ВІЛ’ЯМА ВОКСА
Хвилі здушеного незадоволення грізно гуркотіли по всій країні.
З кінця в кінець, немов шиплячі змії, плазували чутки про майбутнє повстання.
Численні прибічники Віл’яма Вокса вже побоювались ходити ночами без охорони.
Професор подвоїв кількість поліцаїв.
Одного рожевого ранку величезна гуркотлива юрба дикунів, озброєних ножами, ціпками й камінням, вільно обступила головне поліційне бюро.
Ватажок цієї зграї постукав ціпком у міцні двері й гукнув:
– Ей, ви там! Полісмени! Витрушуйтесь-но з своїх нір, чортові душі!
Шеф поліції висунув заспане набрякле обличчя в вікно й сердито крикнув:
– Це що за чортівня? Хто вам дозволив скупчуватись юрбою більше одного чоловіка? Як ви насмілились турбувати поліцію, підла чернь? Розійдись мені зараз же!
– А оце ти бачив? – спитали дикуни, помахуючи ціпками.
– Чим можу служити, джентльмени? – відразу лагідно запитав шеф.
– Зовсім не треба служити! – крикнули дикуни. – Вивалюйтесь із своїх барліг, собачі печінки, віддавайте нам свої ножі й ціпки і забирайтесь до дідька!
– Для мене трохи незрозуміло, – дипломатично почав шеф, – на підставі якого артикулу ви...
– Чого там незрозуміло? Не хочемо більш поліції – та й годі. До біса блискучі монети, в’язницю, вогненну воду і всю культуру разом з її папашею. Хочемо, щоб усі були рівні, як перше.
– Бунт? – несамовито зойкнув шеф. – Повалення законної влади? Ей, хоробрі полісмени! За мною! Вперед! Ми їм покажемо!
І супротивники кинулись один на одного, табір на табір, і вперше за ввесь час існування цієї країни пожадлива суха чорна земля почервоніла від гарячої крови, що її проливали одноплемінці.