Далі долинули тихі, заспокійливі пояснення ключника.
— Я не прийму його, Степлсе. Терпіти не можу таких перешкод під час роботи. Мене немає вдома, так і скажіть. Нехай приходить уранці, якщо я справді йому потрібен.
Знову почулося тихе бурмотіння.
— Еге ж, еге ж, так йому й скажіть. Хай прийде вранці або зовсім не приходить. Нема чого переривати мені роботу.
Я подумав про Холмса, що борсається на ліжку й лічить хвилини, чекаючи на допомогу. Часу на церемонії не було. Його життя залежало від моєї наполегливості. Перш ніж послужливий ключник устиг передати мені відповідь господаря, я відштовхнув його й ступив до кімнати.
Чоловік, що сидів у кріслі біля каміна, з лютим криком підхопився з місця. Я побачив широке жовте обличчя з грубими рисами, важким подвійним підборіддям і злими сірими очима, які зирили на мене з-під кудлатих рудих брів. Рожеву лисину вкривала оксамитова шапочка, кокетливо зсунута набік. Голова його була досить велика, але, поглянувши нижче, я здивовано побачив маленьке кволе тіло, скривлене в плечах, — напевно, через рахіт у дитинстві.
— У чому річ?! — скрикнув він високим, верескливим голосом. — Що це за вторгнення? Хіба вам не передали, щоб ви прийшли завтра вранці?
— Пробачте, — мовив я, — у мене дуже нагальна справа. Містер Шерлок Холмс...
Ім’я мого друга подіяло на чоловічка найдивовижнішим чином. Гнів зник з обличчя. Воно сповнилось напруги й уваги.
— Ви прийшли від Холмса? — спитав він.
— Я щойно від нього.
— Що з Холмсом?
— Він дуже хворий. Через те я й приїхав до вас.
Чоловічок показав мені на стілець і знов умостився в кріслі. Цієї миті я побачив у дзеркалі над каміном його обличчя. Я міг би заприсягтися, що на ньому майнула гидка, злостива посмішка. Але я одразу переконав себе, що це якась нервова судома, бо за хвилину, коли він знов обернувся до мене, на обличчі його була щира скорбота.
— Мені боляче це чути, — мовив він. — Я знав містера Холмса лише з ділових зустрічей, але дуже шаную його таланти і вдачу. Він — знавець злочинів, а я — хвороб. Для нього — лиходії, для мене — мікроби. Ось мої в’язні, — вів далі він, показуючи на ряд пляшок та слоїків, що стояв на столику біля стіни. — В цих желатинових культурах відбувають покарання найлютіші злочинці в світі.
— Саме з цієї причини містер Холмс дуже хоче вас бачити. Він високо цінує вас і вважає, що ви — єдина в Лондоні людина, здатна допомогти йому.
Чоловічок здригнувсь, і кокетлива шапочка звалилася на підлогу.
— Чому? — спитав він. — Чому містер Холмс гадає, що я можу допомогти йому?
— Бо ви знаєтеся на східних хворобах.
— А чому він думає, що хвороба, якою він заразився, східна?
— Бо йому довелося працювати серед китайських матросів, у доках.
Містер Калвертои Сміт люб’язно всміхнувсь і підняв свою шапочку.
— Он як, невже? — сказав він. — Сподіваюся, що ця хвороба не така смертельна, як ви гадаєте. Давно він занедужав?
— Зо три дні тому.
— Він марить?
— Так, часом.
— Так, так! Це вже серйозніше. Було б не по-людському не відгукнутися на його прохання. Я дуже не люблю, коли мою роботу переривають, докторе Ватсоне, але цей випадок справді винятковий. Я відразу ж поїду з вами.
Я пригадав Холмсове прохання.
— На мене чекають в іншому місці, — відповів я.
— Гаразд. Я поїду сам. Адресу містера Холмса в мене записано. Через півгодини я буду там.
У мене завмерло серце, коли я повернувся до Холмсової спальні. За цей час, я знав, могло статися найгірше. Однак, на моє превелике щастя, він виглядав набагато краще. Його обличчя було бліде, як і раніше, проте від марення не залишилося й сліду, та й говорив він хоч і кволим, але надзвичайно виразним і бадьорим голосом:
— Ви бачили його, Ватсоне?
— Так, він уже їде.
— Чудово, Ватсоне! Чудово! Ви — найкращий з вісників.
— Він хотів приїхати зі мною.
— Це неможливо, Ватсоне. Аж ніяк неможливо. Він питав про причину хвороби?
— Я сказав йому про китайців в Іст-Енді.
— Саме так! Гаразд, Ватсоне, ви зробили все, що міг би зробити друг. Тепер можете зникнути зі сцени.
— Я мушу зачекати й вислухати його думку, Холмсе.
— Звичайно ж, мусите. Але я маю підставу вважати, що думка ця буде відвертіша й цінніша, коли йому здаватиметься, що ми тут наодинці. За моїм ліжком, у головах, досить місця для вас, Ватсоне.
— Любий мій Холмсе!