Двоколка рушила, а я вже думав, чи не податись мені за нею, аж раптом до будинку під’їхало гарне невеличке ландо: пальто у візника було застебнуте наполовину, краватка стирчала збоку, а ремені збруї не було засунуто в пряжки. Він зупинив коней біля дверей; леді випурхнула з дому й скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але помітив, що вона — чарівна жінка, за личко якої чоловіки ладні віддати своє життя.
«До церкви Святої Моніки, Джоне! — вигукнула вона. — Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин».
Такої можливості не слід було втрачати, Ватсоне. Я ще вагався, чи бігти мені за ними, чи скочити на зап’ятки, коли це на вулиці з’явився кеб. Візник недовірливо поглянув на непоказного їздця, але я скочив усередину, перш ніж він встиг щось заперечити. «До церкви Святої Моніки, — мовив я, — і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Було саме за двадцять п’ять хвилин до дванадцятої, і я, звичайно, вже добре бачив, куди вітер віє.
Мій кеб летів стрілою. Гадаю, що жодного разу я не їхав так швидко, але інші нас випередили. Коли ми приїхали, двоколка й ландо, запряжені змиленими кіньми, стояли біля церковних дверей. Заплативши візникові, я побіг до церкви. Там не було ані душі, крім тих двох, кого я наздоганяв, та священика в сутані, який, здавалося, за віщось докоряв їм. Усі троє стояли біля вівтаря. Я почав походжати збоку, вдаючи, наче випадково заблукав до церкви. Раптом, на мій подив, усі троє коло вівтаря обернулися в мій бік, а Ґодфрі Нортон з усіх ніг підбіг до мене.
«Дякувати Богові! — скрикнув він. — Ви й потрібні нам. Ходімо! Ходімо!»
«Що таке?» — спитав я.
«Ходімо, чоловіче, ходімо, зосталося лише три хвилини, інакше все буде не за законом!»
Трохи не силоміць мене потягли до вівтаря, і не встиг я схаменутись, як уже бурмотів відповіді, що їх шепотіли мені на вухо, присягався на тому, чого ніколи не знав, і взагалі брав участь у вінчанні Ірен Адлер, дівчини, з Ґодфрі Нортоном, парубком. Усе це сталося за хвилину, і ось мені дякують джентльмен — з одного боку і леді — з іншого, а попереду аж сяє священик. У таке становище я ще ніколи не потрапляв, отож подумав зараз про те й зареготався. Вони, мабуть, не виконали якихось умов, і священик рішуче відмовився повінчати їх без свідка, тож моя щаслива поява врятувала нареченого від пошуків першого-ліпшого свідка на вулиці. Наречена дала мені соверен, і тепер я носитиму його на ланцюжку годинника, як пам’ять про цю подію.
— Справа обернулася якнайнесподіваніше, — мовив я. — Що ж далі?
— Я зрозумів, що мої наміри можуть зійти нанівець. Скидалося на те, що молодята терміново виїдуть, і мені слід було вжити негайних та рішучих заходів. Проте біля церковних дверей вони розійшлися: він поїхав назад до Темплу, а вона — додому. «Я поїду до парку о п’ятій, як завжди», — сказала вона йому на прощання. Більш я нічого не чув. Вони роз’їхалися в різні боки, а я повернувся, щоб узятися до своєї справи.
— Що ж то за справа?
— Трохи холодної телятини й склянка пива, — відповів він, смикаючи дзвоник. — Я був надто зайнятий і нічого не їв, а ввечері клопоту буде ще більше. До речі, докторе, мені знадобиться ваша допомога.
— Буду радий допомогти вам.
— Ви не боїтеся порушити закон?
— Аж ніяк.
— І вас не лякає арешт?
— Заради доброї справи — ні.
— То чудово!
— Я до ваших послуг.
— Я був певен, що зможу на вас сподіватися.
— А що ви задумали?
— Коли місіс Хадсон принесе попоїсти, я все вам поясню. Отже, — сказав він, з охотою беручися до простих харчів, поданих господинею, — я повинен дещо обговорити з вами, бо часу в нас обмаль. Зараз буде п’ята. За дві години ми мусимо бути на місці. Міс Ірен — тобто тепер уже місіс — повертається з прогулянки о сьомій. Ми тоді повинні бути біля Брайєні-Лодж, щоб зустріти її.
— А що далі?
— Решту залишіть мені. Я вже все підготував. Наполягатиму лише на одному: що б не сталося, не втручайтеся. Зрозуміло?
— Тобто я мушу вдавати стороннього?
— Отож. Нічого не робіть. Можливо, стануться якісь прикрощі. Не втручайтеся. Скінчиться тим, що мене поведуть до її будинку. Хвилин за п’ять у вітальні прочиниться вікно. Підійдіть ближче до того вікна.
— Добре.
— Ви повинні спостерігати за мною. Вам буде видно мене.
— Так.
— Коли я підніму руку — ось так, ви кинете до кімнати те, що я вам зараз дам, і почнете кричати: «Пожежа!» Зрозуміло?
— Цілком.
— Тут нема нічого страшного, — мовив він, дістаючи з кишені довгастий пакунок, схожий на сигару. — Це звичайнісінька бляхарська димова шашка, що має з обох боків капсулі для самозапалення. Отож ви повинні зробити так: крикнути «Пожежа!», а коли ваш крик підхоплять люди, дійти до кінця вулиці, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподіваюся, ви зрозуміли мене?