— Про все, що виходить за межі вашого звичного життя.
Сер Генрі всміхнувся:
— Я мало знайомий із британським життям, бо майже всі свої літа провів у Штатах і в Канаді. Та коли в людини зникає черевик, це навряд чи вважається у вас буденною річчю.
— Ви загубили черевик?
— Любий мій сер, — вигукнув доктор Мортімер, — його просто кудись засунули! Черевик знайдеться, коли ви повернетесь до готелю. Чи варто турбувати містера Холмса через отакі дурниці?
— Але ж він питає, чи не траплялося зі мною чогось особливого.
— Саме так, — пояснив Холмс, — мене цікавить буквально все, навіть найдрібніша подія. То ви кажете, що загубили черевик?
— Так, але його, може, й справді кудись засунули. Увечері я виставив черевики за двері, щоб їх почистили, а вранці там був лише один із них. Коридорний так нічого й не сказав мені до ладу. Найгірше, що я тільки напередодні купив цю пару на Стренді й навіть не встиг як слід розносити її.
— То навіщо ж ви виставили чистити нові черевики?
— Вони були світло-коричневі й зовсім не блищали. Через те я виставив їх начистити.
— То виходить, що ви приїхали до Лондона й одразу вирушили купувати черевики?
— Я просто пішов оглянути тутешні крамниці. Зі мною був доктор Мортімер. Якщо вже мені судилося стати англійським сквайром, то і вдягатись маю відповідно, а я не дуже приглядався до одежі у Штатах. Серед інших речей я купив і ці коричневі черевики — шість доларів за пару! — а їх украли до того, як я встиг їх узути.
— Ця крадіжка видається занадто безглуздою, — мовив Шерлок Холмс. — Правду кажучи, я згоден з доктором Мортімером, що черевик ваш скоро знайдеться.
— А тепер, джентльмени, — рішуче сказав баронет, — мені здається, що годі вже балакати про те, чого я сам досі не знаю. Час вам дотримати своєї обіцянки й пояснити мені, що все це означає.
— Доречна вимога, — відповів Холмс. — Як на мене, докторе Мортімере, то ви повинні самі розповісти всю цю історію серу Генрі — так само, як розповідали її нам.
Підбадьорений цим проханням, наш учений друг дістав з кишені папери й слово в слово повторив свою вчорашню розповідь. Сер Генрі Баскервіль надзвичайно уважно слухав доктора, часом перериваючи його здивованими вигуками.
— Оце так спадщина мені дісталася, — сказав він, коли доктор Мортімер нарешті змовк. — Про того собаку я чув, звичайно, ще змалку. Цю історію полюбляли в нашій родині, хоча досі я про неї серйозно не думав. А щодо дядькової смерті, то в моїй голові усе так переплуталося, що я нічогісінько не можу зрозуміти. Та й самі ви, мабуть, не знаєте, до кого тут звертатись — чи до полісмена, чи до священика.
— Авжеж.
— Та ще й лист, якого я одержав у готелі. Мені здається, він теж має стосунок до всіх цих пригод.
— Так, схоже, ніби хтось краще за нас знає про те, що коїться на болотах, — мовив доктор Мортімер.
— І цей «хтось», — додав Холмс, — очевидно, симпатизує вам, бо застерігає від небезпеки.
— А може, навпаки — йому вигідно залякати мене?
— Це теж, безперечно, можливо. Щиро дякую вам, докторе Мортімере, що ви запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, нам треба вирішити остаточно, слід чи не слід вам їхати до Баскервіль-Холлу?
— А чому б мені туди не поїхати?
— Там начебто не дуже безпечно.
— Звідки ж іде ця небезпека — від нашого родинного страховиська чи від людей?
— Оце ми й повинні з’ясувати.
— Хай там як буде, я вирішив твердо. Нема такого чорта в пеклі, містере Холмсе, й такої людини на землі, які завадили б мені поїхати до маєтку моїх предків: це моє остаточне рішення. — Його чорні брови зімкнулись на переніссі, а смагляве лице почервоніло. Вперта вдача роду Баскервілів, схоже, не обминула й останнього з нащадків. — Урешті-решт, — провадив він, — я ще не встиг як слід подумати над тим, що ви мені тут розповіли. Не так легко одразу все це обміркувати й вирішити, як бути далі. Я хотів би залишитись із годину на самоті і спокійненько все обміркувати. Містере Холмсе, зараз пів на дванадцяту, і я вирушу просто до готелю. Може, ви з вашим другом, доктором Ватсоном, приїдете до мене на другу годину поснідати? Тоді я, сподіваюся, надумаю вже щось певне.
— Це підходить вам, Ватсоне?
— Цілком.
— Тоді чекайте на нас. Викликати вам кеб?
— Ні, я краще піду пішки, трохи оговтаюсь після цієї розмови.
— Я радо піду з вами, — відгукнувся його друг.
— Отже, зустрічаємось о другій. На все добре!
Ми почули кроки наших відвідувачів на сходах, відтак грюкнули парадні двері. Холмс умить змінився — з ледачкуватого мрійника він обернувся на людину дії.