— Авжеж. Я зробив запит про його ім’я та адресу в реєстраційній конторі і не здивуюся, якщо зараз от-от надійде відповідь.
Ця відповідь перевершила всі Холмсові сподівання: знизу долинув дзвінок, двері кімнати відчинились і на порозі виріс рослявий чолов’яга. То був не хто інший, як сам візник.
— Мені сказали в конторі, що за цією адресою цікавилися номером 2074, — мовив він. — Я їжджу вже сьомий рік і ще не чув жодної скарги. Тому й надумав сам зайти. Скажіть мені, що я таке накоїв?
— Ви нічого не накоїли, любий мій друже, — відповів Холмс. — Навпаки, я дам вам півсоверен, якщо ви до ладу відповісте на мої запитання.
— Ото деньок випав! — усміхнувся візник. — А що ви хочете почути від мене, сер?
— Насамперед — ваше ім’я та адресу, бо ви, може, будете потрібні мені надалі.
— Джон Клейтон, мешкаю в Боро, Терпі-стрит, 3. Кеб стоїть у Шиплі-Ярді, біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це занотував.
— А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, що спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а відтак за двома джентльменами на Риджент-стрит.
Візник здивовано й трохи зніяковіло поглянув на нього.
— Що ж вам розказувати, коли ви й самі, бачу, все знаєте, — мовив він. — Отой джентльмен сказав мені, що він детектив, і звелів не балакати зайвого.
— Любий мій друже, це справа серйозна, і ви можете опинитися в прикрому становищі, коли щось від мене таїтимете. Отже, ваш пасажир сказав, що він детектив?
— Саме так.
— Коли він це сказав?
— Коли висідав.
— А більш нічого він не сказав?
— Назвав своє ім’я.
Холмс переможно позирнув на мене.
— Назвав своє ім’я, справді? Це з його боку було надто необережно. То як же його звуть?
— Його звуть містер Шерлок Холмс, — мовив візник.
Я ще ніколи не бачив у свого друга таким спантеличеним, як після цієї візникової відповіді. Якусь хвилину він приголомшено мовчав. Потім вибухнув щирим сміхом:
— Удар, Ватсоне, влучний удар! Шпага в руці супротивника, не менш спритного за мене самого. Цього разу він добряче мене піддурив. То його звуть Шерлок Холмс, еге ж?
— Так, сер, цей джентльмен так мені сказав.
— Чудово! А тепер розкажіть мені, де ви його взяли й що було далі.
— Він зупинив мене о пів на десяту на Трафальґарській площі. Сказав, що він детектив, і пообіцяв дві ґінеї, якщо я цілий день робитиму, що він накаже, й нічого не питатиму. Звичайно ж, я на це погодився. Спершу ми під’їхали до готелю «Нортумберленд» і зачекали, поки звідти вийшли двоє джентльменів і теж узяли кеб. Ми подалися за ними аж сюди, на вашу вулицю.
— До оцих дверей, — уточнив Холмс.
— Оцього я вже не знаю, питайте краще в мого пасажира. Ми зупинилися посередині кварталу й чекали години з півтори. Потім ті двоє джентльменів пройшли повз нас і ми рушили за ними по Бейкер-стрит, а далі...
— Далі я знаю, — перервав візника Холмс.
— А далі ми виїхали на Риджент-стрит. Там мій джентльмен підняв горішнє віконце й гукнув, щоб я мчав щодуху на вокзал Ватерлоо. Я підстьобнув свою кобильчину, й за десять хвилин ми були на місці. Він дав мені дві ґінеї, — не обдурив-таки, — і пішов на вокзал. Лише один раз, як виходив, обернувся й каже: «Вам, мабуть, цікаво буде знати, що ви возили містера Шерлока Холмса». Отак я й дізнався його ім’я.
— Зрозуміло. І більш ви його не бачили?
— Ні, після того, як він пішов на вокзал, не бачив.
— А тепер опишіть мені цього містера Шерлока Холмса.
Візник почухав потилицю:
— Ну, цього джентльмена не так легко описати. Я дав би йому років із сорок, на зріст він не дуже високий — нижчий за вас на два-три дюйми, сер. Убраний як дженджик, борода чорна, лопатою, обличчя бліде. Більш нічого не пригадаю.
— А колір очей?
— Оцього вже не скажу.
— Більш нічого не запам’ятали?
— Ні, сер, нічого.
— Гаразд, ось вам півсоверен. А другу половину дістанете, коли довідаєтесь про нього щось іще. На добраніч!
— На добраніч, сер, дякую!
Джон Клейтон пішов, хихочучи, а Холмс знизав плечима й обернувся до мене, розчаровано усміхнувшись.
— Третя нитка теж обірвалася. Доведеться все починати спочатку, — мовив він. — От хитра тварюка! Дізнався номер нашого будинку, довідався, що сер Генрі Баскервіль приходив просити в мене поради, побачив мене на Риджент-стрит, зрозумів, що я завважив номер кеба й візьмуся до візника, і вирішив з мене покепкувати. Пам’ятайте, Ватсоне: цього разу ми зіткнулися з гідним супротивником. У Лондоні я дістав шах і мат. Сподіваюся, що в Девонширі вам пощастить більше. І все-таки це мене дуже турбує.