Мак-Дональд зазирнув до свого записника:
— Ми занотували все, про що змогли довідатися. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом збігаються. То був чоловік зростом п’ять футів та дев’ять дюймів заввишки, близько п’ятдесяти років, волосся на голові шпакувате, вуса теж, ніс гачкуватий, а обличчя, як свідчать усі, — жорстоке, навіть відразливе.
— Ну, крім виразу обличчя, його прикмети підходять і до самого Дугласа, — мовив Холмс. — І вік, і зріст, і шпакувате волосся та вуса. А що ви ще дізналися?
— На ньому були сірий піджак, картатий жилет, жовте коротке пальто та м’який кашкет.
— А як щодо рушниці?
— Вона менш ніж два фути завдовжки, могла вільно вміститись у його валізі. Її легко було пронести й під одежею.
— І ви вважаєте, що все це стосується нашої справи?
— Містере Холмсе, — відповів Мак-Дональд, — коли ми впіймаємо цього чоловіка, — а ви можете бути певні, що я розіслав телеграми з його прикметами через п’ять хвилин після того, як почув їх, — нам буде легше про це судити. Але зараз у нас багато роботи. Ми знаємо, що американець, який називає себе Харґрівом, приїхав до Танбридж-Вельса два дні тому з велосипедом та валізою. У валізі була обрізана мисливська рушниця. Вчора вранці він вирушив на місце вбивства на велосипеді, з рушницею, схованою під одежею. Ніхто, як нам відомо, не бачив, як він приїхав, — але йому не треба було проїздити через село, щоб дістатися брами саду. До того ж на шосе завжди багато велосипедистів. Він, мабуть, сховав свій велосипед у лаврових кущах, а може, й сам причаївся там, стежачи за будинком і очікуючи, коли вийде містер Дуглас. Мисливська рушниця — дивна зброя для стрільби в будинку, але він мав намір застрелити його надворі. Адже вона має помітні переваги: стріляючи з неї, промахнутися важко, а звук пострілів такий звичний серед сусідів-мисливців, що не привернув би нічиєї уваги.
— Поки все зрозуміло, — мовив Холмс.
— Але містер Дуглас не з’явився. Що вбивці було чинити далі? Він залишив у кущах велосипед і в сутінках подався до будинку. Побачивши, що міст опущено й довкола нікого немає, він вирішив спробувати щастя, приготувавши якесь пояснення на той випадок, коли його хтось перестріне. Але ніхто не перестрів. Прослизнувши до першої-ліпшої кімнати, він сховався там за шторою. Звідти вбивця міг бачити, як підіймали міст, і зрозумів, що тепер єдиний його шлях до втечі — перейти рів. Отож він чекав до чверті на дванадцяту, поки містер Дуглас, зазвичай обходячи будинок, не зайшов до кімнати. Злочинець застрелив його і втік. Знаючи, що служники з готелю можуть упізнати велосипед і це слугуватиме доказом проти нього, він залишив велосипед у кущах, а сам вирушив пішки до Лондона чи ще до якогось безпечного місця. Що ви скажете, містере Холмсе?
— Добре, містере Маку, дуже добре. Але це ваше припущення. Моє припущення інше: злочин було скоєно на півгодини раніше, ніж нам розповідали. Місіс Дуглас та Баркер були в змові й щось приховують. Вони допомогли вбивці втекти — чи принаймні були в кімнаті до того, як він утік. Вони підробили докази його втечі через вікно, бо самі дозволили йому втекти, опустивши міст. Ось як я бачу першу частину цієї пригоди.
Обидва детективи хитнули головами.
— Ну, якщо так, містере Холмсе, то ми просто переходимо від однієї таємниці до іншої, — мовив лондонський інспектор.
— І навіть іще заплутанішої, — додав Вайт Мейсон. — Місіс Дуглас ніколи в житті не бувала в Америці. Що їй до того американського вбивці?
— Охоче поділяю ці сумніви, — відповів Холмс. — І пропоную цієї ночі влаштувати невеличкий розслід, що дозволить нам з’ясувати окремі обставини.
— Ми повинні допомогти вам, містере Холмсе?
— Ні, ні! Темрява та парасоль доктора Ватсона — усі мої скромні бажання. Та ще Еймс, вірний Еймс, — він, звичайно, піклуватиметься про мене. Всі мої роздуми повертають мене до головного питання: як міг чоловік атлетичної будови розвивати свої м’язи за допомогою однієї гімнастичної гирі?
Було вже поночі, коли Холмс повернувся з походу. Ми спали в кімнаті з двома ліжками — найкращій, яку тільки можна найняти в маленькому сільському заїзді. Я вже засинав, коли почув крізь дрімоту його ходу.
— Ну, Холмсе, — пробурмотів я, — знайшли що-небудь?
Мій друг якусь мить мовчки постояв зі свічкою в руці. Потім його довготелеса, худорлява постать нахилилася наді мною.
— Ватсоне, — прошепотів він, — ви не боїтеся спати в одній кімнаті з лунатиком, з людиною, що з’їхала з глузду?
— Анітрохи, — здивовано відповів я.