Варто було подивитись на обличчя Сесіла Баркера, коли він слухав ці слова відомого детектива. Гнів, подив, страх, нерішучість змінювали на ньому одне одного. Нарешті він спробував приховати все це за їдкою посмішкою.
— Ви вже знаєте так багато, містере Холмсе, що краще зробіть це самі, — кинув він.
— Я, звичайно, міг би дещо додати, містере Баркере, але нам буде цікавіше послухати вас.
— О, ви так гадаєте? Тоді я скажу вам лише одне: якщо тут і є якась таємниця, то належить вона не мені. Я не з тих, хто виказав би її.
— Ну, якщо так, містере Баркере, — спокійно відказав інспектор, — то нам доведеться як слід за вами наглядати, аж поки не прибуде ордер на арешт.
— Робіть, що хочете, хай вам біс, зухвало відповів Баркер.
Схоже було, що вести цю розмову далі немає сенсу: достатньо було поглянути на його закам’яніле обличчя, щоб зрозуміти, що жодна сила не примусить його вчинити проти власної волі. Гнітючу мовчанку раптом порушив жіночий голос. Місіс Дуглас, що стояла й слухала біля навпіввідчинених дверей, увійшла до кімнати.
— Годі, Сесіле, мовила вона. — Хай там що, ви прислужилися нам чим могли.
— Навіть більше, — поважно відказав Шерлок Холмс. — Щиро співчуваю вам, мадам, і прошу довіритись нашому здоровому глуздові й порядності. Може, я й помилився, не зваживши на ваше бажання, яке передав мені мій друг доктор Ватсон, але тоді я ще мав підстави думати, що ви причетні до злочину. Тепер я певен, що це не так. Водночас тут залишилося ще багато нез’ясованого, тож щиро раджу вам попросити містера Дугласа, щоб він сам розповів свою історію.
Почувши Холмсові слова, місіс Дуглас здивовано скрикнула; ми всі, мов відлуння, повторили цей крик, коли побачили чоловіка, що вийшов немовби із стіни й тепер наближався з темного кутка до нас. Місіс Дуглас обернулась і швидко обняла його. Баркер стис його руку.
— Так буде краще, Джеку, повторювала дружина. — Я певна, що так буде краще.
— Справді, містере Дугласе, — підхопив Шерлок Холмс. — Я теж певен, що так буде найкраще.
Чоловік стояв, кліпаючи очима, як і кожна людина, що вийшла з темряви на світло. У нього було примітне обличчя з сірими сміливими очима, густими, підстриженими сивими вусами, міцним, вольовим підборіддям та чітко окресленими вустами. Уважно оглянувши нас усіх, він нарешті, на мій подив, підійшов до мене й подав в’язку паперів.
— Я чув про вас, — сказав він; говірка його була не чиста англійська, хоч і не чиста американська, але голос лунав м’яко й приємно. — Адже ви письменник. Проте будьте певні, докторе Ватсоне, що така історія ще ніколи не потрапляла до ваших рук. Перекажіть її, як хочете; тут самі факти, й ви можете якнайшвидше запропонувати їх публіці. Я переховувався тут два дні і при тому слабкому світлі, що проникало до цієї криївки, перекладав свої спогади на слова. Я віддаю їх вам — вам та вашим читачам. Це історія Долини жаху.
— Це все минуле, містере Дугласе, — спокійно мовив Шерлок Холмс, — а ми тепер хочемо почути про теперішнє.
— Почуєте, сер, — відповів Дуглас. — Можна мені закурити? Дякую, містере Холмсе. Ви самі — завзятий курець, як я пам’ятаю, тож повинні розуміти, що означає просидіти два дні без курива, коли маєш його під рукою, але боїшся, щоб тютюновий дим не виказав тебе. — Він притулився до каміна й запалив сигару, що її подав Холмс. — Я багато чув про вас, містере Холмсе, проте ніколи не сподівався, що зустрінуся з вами. Але перш ніж ви прочитаєте це, — він кивнув головою в бік паперів, — я ще дещо розповім вам.
Інспектор Мак-Дональд спантеличено дивився на Дугласа.
— Справді, це щось дуже химерне! — вигукнув він нарешті. — Якщо ви містер Джон Дуглас із Берлстонської садиби, то чиє ж убивство ми розслідували ці два дні? І звідки ви тепер вискочили, мов чортик з табакерки?
— О, містере Маку, — зауважив Холмс, піднявши з докором палець, — ви ж не схотіли перечитати цей чудовий опис прихистку короля Карла! Люди за тих часів майстерно переховувалися в криївках, а вони, послуживши одного разу, можуть стати в пригоді і вдруге. Я був певен, що ми відшукаємо містера Дугласа під цим дахом.