— І як тісно струмкові в оцих легеньких одежах, котрі прикрашають мій стан! — докинула блакитна принцеса.
— Але є спосіб позбутися танцю і зняти чари, які нас скували! — вигукнула зелена принцеса. — Треба тільки під час танцю наблизитись до триноги і задути вогонь, що палає на ній. Тоді палац перетвориться в долину, а я — в плакучу вербу.
— А я — в струмок! — сказала блакитна принцеса.
— А я — в золоту рибку! — шепнула золота принцеса.
— Коли це станеться, чаклун тут же прибіжить на берег струмка з вудочкою в руках і закине вудочку в струмок, щоби впіймати рибку, — сказала зелена принцеса. — Бо так хоче доля, що, аби нас знову у трьох принцес зачарувати, спершу мусить впіймати золоту рибку.
— Мушу вас попередити, — додала блакитна принцеса, — що секрет життя чаклуна таїться на кінчику вудочки. Достатньо зламати той кінчик — і Барбель перестане існувати!
— Хто ж, однак, зможе дмухнути так сильно, щоби згасити чарівний вогонь? — вигукнула золота принцеса. — Досі жоден з танцюрів не зміг цього зробити!
— Здмухніть чарівний вогонь! — шепнула зелена принцеса.
— Здмухніть чарівний вогонь! — повторила золота принцеса.
Ми по черзі стали пробувати силу свого подмуху. Але ні я, ні китаєць не змогли задути чарівний вогонь.
— А тепер моя черга, — заволав дядько Тарабук, який від перевтоми сопів, наче ковальський міх.
Я побачив, як чорні дядькові щоки здулися раптом, а груди від набраного повітря виросли, наче гора. Він саме скерував танець до триноги і наблизився до неї так, що мало не дотикав губами чарівного пломеня.
Тоді дядько Тарабук, сопучи, дмухнув з такою силою, що вогонь згас одразу. Звуки музики замовкли. Ми раптом зупинились у танці. Палац у ту ж мить перетворився на квітучу долину. Зелена принцеса випорснула з дядькових обіймів і перетворилася на плакучу вербу. Блакитна принцеса відірвалася від моїх рук і зробилася струмком тут же під ногами верби. Золота принцеса вислизнула з обіймів китайця і, перекинувшись золотою рибкою, радісно скочила у струмок.
Ми раптом опинилися в незнаній долині, повній квітів і кущів.
— Панове! — гукнув китаєць. — Сховаймося в кущах, бо мстивий чаклун може з’явитися у будь-яку мить.
Ледь поховалися ми в кущах, як прибіг Барбель з вудочкою в руках. Він присів над берегом струмка і закинув вудочку у воду. Сидів він так кілька годин без будь-яких наслідків. Золота рибка оминала наживку.
Стомлений кількагодинним вичікуванням, Барбель витяг вудочку з води й поклав поруч — на траві, щоб після короткого відпочинку знову закинути її в струмок.
Тоді в’юнкий китаєць виліз із кущів, підповз до вудочки і швиденько відламав її кінчик, де крилася таємниця існування Барбеля.
Барбель, мертвий, упав на землю.
— Ми врятовані! — закричав китаєць. — Тікаймо чимшвидше з цього острова, де на кожному кроці підстерігає нас небезпека!
Ми тут же подалися просто поперед себе, аби дістатися до берегів острова. Жоден випадок не затримав нас у дорозі. Незабаром ми стояли на морському березі, а недалечко якраз пропливав корабель.
На даний нами знак корабель затримався. Ми радісно вбігли на палубу. Наша радість стала ще більшою, коли ми дізналися, що корабель плине якраз у напрямку Басри.
ЗАКІНЧЕННЯ
Корабельний люд складався із самих різних осіб. Нашу увагу привернула одна гарненька дівчина, а також певна підстаркувата, але дуже мила шановна пані.
Дівчина виявилася донькою одного уславленого мандрівника, а шановна пані — вдовою перського купця. Дівчину звали Аркела, а шановну пані — Барабакасенторина. Аркела полонила мене з першого погляду. Я негайно освідчився їй, і моє освідчення було прийняте. Дядька Тарабука захопила дещо огрядна постать Барабакасенторини. Ідучи моїми слідами, він теж не зволікав ні хвилини, а одразу виявив охоту одружитися.
— Я б погодилася на одруження, але з умовою, що ти змиєш з обличчя ці чорні цяточки, які псують тебе і роблять схожим на негра, — відповіла Барабакасенторина.
— О Барабакасенторино! — відповів дядько. — Ці чорні цяточки — це літери, які пов’язані в чудові слова! Знай, що на поверхні мого тіла я наказав видрукувати мої вірші, бо я — поет. Тож ти матимеш у мені і мужа, і книжку до читання.
— Я терпіти не можу книжок і ніколи їх не читаю, — відказала Барабакасенторина. — І я не візьму назад своєї умови. Якщо хочеш мене мати, мусиш змити з обличчя той препаскудний друк.
— О Барабакасенторино! — зітхнув дядько Тарабук. — Я кохаю тебе більше за життя і готовий до будь-яких жертв, аби тільки назвати тебе жоною. Справжній поет усе може перемогти, окрім кохання! Але я не знаю, чим можна змити той друк, який ти називаєш препаскудним. Мені здається, ніщо вже його ніколи не змиє!