Якось Миколі довелося на власній шкурі відчути командирські замашки Штопорової половини. Було це перед останніми парламентськими виборами, які проводилися не тільки за партійними списками, а й у мажоритарних округах.
Свого часу народним депутатом України у одному з округів Кіровоградщини був обраний Миколин однокурсник, безкомпромісний телепубліцист Вадим Бойко. Він першим серед українських журналістів наклав головою через свою принциповість. Колеги-журналісти й народні депутати встановили у містечку Світловодську, де Вадим виріс, бронзову меморіальну дошку. Але невдовзі мисливці за кольоровими металами поцупили її й здали на металобрухт. Тож Вадимів тезка Віктор Бойко, який балотувався у цьому ж окрузі двома скликаннями пізніше, замовив нову дошку. На цей раз гранітну.
На відкриття цього пам’ятного знака на Вадимову батьківщину вирушила група столичних журналістів. Здебільшого ті, хто знав його особисто і працював з Вадимом. У тій делегації, серед інших, виявилося й подружжя Штопорів.
Невідомо, якими дорогами блудив водій їхнього мікроавтобуса, але кияни прибули у Світловодськ на три години пізніше, ніж було заплановано. Тож із таким самим запізненням почалася церемонія відкриття дошки, потім — покладання квітів на Вадимову могилу, зрештою, поминальний обід. І увесь час разом з офіційними особами журналістів супроводжував сімдесятилітній Вадимів батько.
Коли завершувалася тризна, він запросив усіх присутніх до себе додому, віддати Вадимові данину пам’яті у колі рідних і друзів.
І тут стала в позу Лариса Штопор:
— Більше ніяких п’янок! — заявила вона. — Негайно їдемо на Київ!
Микола, якого кандидат у депутати призначив старшим групи, осмикнув зарозумілу колежанку.
— Не терпиться додому? — запитав він. — Хочеш нагадити в душу Вадимовій родині? Тоді забирай чоловіка і з Богом, Парасю, як люди трапляються! Автобуси й маршрутки до Києва курсують майже цілодобово. До автостанції довеземо, а далі — вітру в нижчеспиння!
Штопориха ніби здалася. Але вже після першої чарки, випитої на поминальному вечорі, знову розкерувалася. Довелося просити ні в чому не винного Василя, щоб той якось вгамував свою половину.
Після тієї поїздки, Києвом дуже довго ширились легенди. Мовляв, спокусившись на дармову випивку, Микола змусив усю групу пиячити у бідних Вадимових батьків майже до ранку. А потім дорогою додому у всіх на очах мало не зґвалтував якусь молоденьку журналісточку. Ласі до всіляких скандалів кумасі переповідали і ще багато всіляких пікантних подробиць від Лариси Штопор, які тільки здатний виродити багатий на божевільну уяву хворий жіночий мозок.
Що менше часу залишалося до відльоту, то більше й більше народу збиралося в аеропорту. Нарешті з’явився і сам Шкурланд. Вірніше, не сам, а у супроводі молоденької чорнявки з великою симпатичною родимкою на правій щоці. Тримаючи свого кумира під руку, це юне лупате диво заглядало йому до рота з таким обожненням, що тільки сліпий міг не помітити їхньої близькості.
Схоже, що Зоя належала саме до сліпих. Вірніше, засліплених власною любов’ю. Побачивши, нарешті, омріяного Шкурланда, Зоя забула не тільки про речі, які стерегла, а взагалі про все на світі. Вона рушила навперейми.
— Яка зустріч! — вигукнула вона, обвиваючи Сашину шию руками й цілуючи його взасос.
Культурно виховане дівча відстало на крок, даючи своєму Олександру Наумовичу можливість порозмовляти без зайвих вух.
— Тільки, заради Бога, без панібратства! — напівшепотом застеріг Шкурланд. — Я не один!!!
Зоя отетеріло зупинилася. Вона так сподівалася на продовження стосунків, що зародилися у Стамбулі й розвивалися під час епізодичних наїздів Шкурланда до столиці! Аж раптом той, заради кого вона ризикувала службовою кар’єрою, показав своє справжнє обличчя. Він виявився нічим не кращим за інших, ласих до малоліток мужланів. А вона ж, дурепа, так вірила Шкурланду, так його кохала!
Свято, яке так і не настало
Перший об’єкт, з яким належало ознайомитися їхній прес-групі — готель «Едем», що неподалік містечка Сіде на сході Анталійського узбережжя Туреччини.
Автобус підвіз наших мандрівників до самісінького підніжжя невисокого пагорба, звідки починалися пологі сходи, що вели до парадного під’їзду. Посередині між сходами тягнувся неширокий каскад маленьких водоспадів, на кожному з дюжини ярусів-майданчиків якого милували око мармурові статуї напівоголених дівчат-німф. Ті сходи вивели гостей у широчезний хол до рецепції. Тут їх зареєстрували, видали ключі й кожному на руку почепили вузенький зеленого кольору клейончастий браслет постояльця.