«Ми представники нового покоління, — писав Цвейг від імені тих, хто вижив, — яке навчилося не дивуватися новим вибухам звірства та брутальності, ми ті, що стрічаємо новий день в очікуванні гіршого, з нами наш помітний скептицизм стосовно того, що будь-яке моральне просвітлення нашої культури є можливим… Нам доводилося поступово призвичаювати себе до життя без твердого ґрунту під ногами, без правосуддя, без свободи, без захищеності». Фрейд, який писав про тонкий шар льоду, що розділяв цивілізацію від одвічної сили руйнації, став спікером цього пригнобленого покоління. «Він додав цьому Всесвіту щирості», — Цвейг виводив слова, вихваляючи свого друга.
Відень, який зустрів Райха, лише примарно нагадував про своє пишне минуле. Тепер це був величезний шпиталь, повен проїжджих солдат, що поверталися із полів бою, та жебраків-безхатченків, яких назбиралося із прилеглих до міста провінцій. Враховуючи, що рівень сільськогосподарського виробництва, порівняно із довоєнним періодом, знизився удвічі, додамо ще й чеську, югославську та угорську продовольчу блокаду і ось результат — постійно голодне сільське населення мігрувало до міста, що призвело до перенаселення та антисанітарії. Одна третина усього австрійського люду тулилася у зів’ялій величі своєї столиці.
Серед новоприбулих до Відня були й двадцять п’ять тисяч Райхових земляків — євреїв із Галичини. Хоч їх і об’єднувало їхнє провінційне коріння, Райх не надто охоче асоціював себе з ними. В Австрії євреї здобули всі громадянські права лише за тридцять років до того, як народився Райх, — із прийняттям Австрійської Конституції 1867 року, яка врешті поклала край феодальним обмеженням та репресіям, що тривали століттями. Він згадував, як ще дитиною бачив, що його дідусь вдавав, наче постував на Песах[10], але насправді його сім’я ніколи навіть не пробувала симулювати дотримання єврейських звичаїв: одного разу Райха послали до місцевого храму, аби той тишком покликав свого дідуся на обід, і Райх, нескромно так, загорлав прямісінько під час служби, аби покликати діда до трапези. Його виховували у світській, німецькомовній родині (перепис населення від 1931 року вказав, що для 79 % єврейських жителів регіону іврит був рідною мовою){21}, а його батько, який вважав, що асиміляція — це ключ до соціального прогресу, не упускав можливості покарати його за те, що той, бува, використовував фрази на ідиші.
Як стверджує історик Енсон Рабінбах, формуючи у Відні свою двохсоттисячну фракцію, ортодоксальні галицькі євреї у своїх довгих чорних каптанах та крислатих капелюхах виділялися з-поміж інших мешканців міста і стали цапами-відбувайлами для суспільного обурення, яке поселилося в місті швидше, аніж вони: «Нікому не було користі з цієї армії збіднілих недотеп, — пише Рабінбах, — і їхня присутність у Відні була надмірною в контексті швидкого зростання вже усталеного в суспільстві антисемітизму». Інколи забувається той факт, що антисемітизм передував фашизму в Австрії; справді, Гітлер почерпнув левову частку своєї ненависті до євреїв від засновника Християнсько-соціальної партії Карла Люґера, який був мером Відня, коли Гітлер, тоді ще художник-невдаха, жив там між 1908 та 1913 роками. Вже 1916 року Відень настільки втонув у потоці єврейських біженців, що люди закликали владу створити в Моравії спеціальні табори для них.
Та на Буковині, де Райх ріс, усе було навпаки: антисемітизм був явищем не таким поширеним. Більше ніж третина восьмисоттисячного населення столиці краю, Чернівців, де Райх ходив до школи, були євреями. А от у Відні Райх не раз бачив, як бандюги залякували та били його єврейських однокурсників{22}. Він стверджував, що оскільки він мав не надто єврейський вигляд, то й не стрічав жодних перепон, крокуючи коридорами Віденського інституту анатомії «поміж голосного натовпу націоналістично налаштованих студентів», не дражнячи їхнього расистського нутра.
Коли Мартін Фрейд 1919 року повернувся до Відня, провівши шість місяців, від’їдаючись на спагеті та ризото в італійському таборі для в’язнів війни у Рив’єрі, атмосфера лютих насильства, вандалізму та хаосу в його рідному місті просто збила його з ніг. Місто переповнювали часті протести проти фатальної нестачі продуктів харчування та житла і демонстрації, що почасти супроводжувалися пограбуваннями магазинів та кав’ярень у центральній частині міста. Його просто шокувало те, як хтось, без жодного натяку на сором, на очах у інших пасажирів міг зірвати шторку з вікна в потягу і запихати до власної кишені — щось, що у передвоєнний час було нечувано; зривалися навіть шкіряні стропи з вікон вагонів, адже люди використовували їх для ремонту свого взуття. Інфляція означала, що тієї суми грошей, яку він складав упродовж чотирьох років служби у війську, уже не вистачало навіть, аби розрахуватися з віденським чоботарем, який полагодив йому черевики, — писав Мартін у своїх мемуарах. Гроші, як казав Стефан Цвейг, «тікали, мов вода»{23}. «Ця інфляція, така руйнівна для засад життя представників середнього класу, й справді вселяла страх, — скаржився Мартін Фрейд, — але найважче було миритися із відчуттям незахищеності, яке нахлинало через відсутність громадської дисципліни, що дозволяло натовпу виходити з-під контролю в будь-який момент».