Райх, здавалося, усю відпустку провів, витріщаючись крізь свою трубу на пульсуючий туман, інтенсивність якого різнилася від місця до місця. У «Біопатії раку» (1948) він розповідає про свої нічні мандри, під час яких вивчав крізь трубу секції тротуарів, землі, газонів, чагарників та квітів. Скидалося на те, що він дивився на світ крізь калейдоскоп — усе, на чому він фокусувався, здавалося, розкладається на подібні до метеликів цятки та заворожливі спіральні хвилі. Ми живемо, Райх писав у своєму щоденнику, «на дні океану оргонної енергії. Повітря, яке ми вдихаємо, насправді є оргонною енергією»{387}.
Коли у вересні того року Райх повернувся до Нью-Йорка, перед тим придбавши хатину, у якій зробив своє захопливе відкриття (назвав її Оргононічною лоджією), він взявся за допрацювання своєї коробочки; у ній він помістив зеленого ліхтаря, аби той заміняв світло нічого неба, й просвердлив діри у її стінках, щоб «відтворити мигтіння зірок». Також він причепив туди гофровану лінзу — коробка набула вигляду старої фотокамери. Лінза була реверсованою, й поглянувши крізь неї всередину коробки, збільшений через лінзу вміст, здавалося, вистрілює залпами блакитного світла. Перфорована версія оргонного акумулятора була, як він описував, чимось на кшталт космосу в коробочці. Райх планував змайструвати й таку, що була би достатньо великою для терапевтичних цілей: «Здавалося, наче я міг дозволити собі помістити пацієнтів посеред полярного сяйва», — писав Райх у своєму щоденнику, роздумуючи над можливостями великого приладу{388}.
У грудні 1940 року Райх сконструював перший акумулятор оргонної енергії завбільшки з людський зріст — п’ять футів[47] заввишки — і встановив його в підвалі свого помешкання у Форест-Гіллз. Райх визнавав, що камера, яка стала вдосконаленою версією клітки Фарадея й цілком її замінила, «мала вигляд простісінького серванта», але й одночасно стверджував, що це «не така вже й простенька камера, якою здається… Я просидів у ній двадцять хвилин, голим по пояс. І то було дуже потужно» (курсив автора){389}. Зведена з обшитої листами заліза фанери, камера містила у вхідних дверях маленьке віконечко, яке слугувало вентиляцією; людина сиділа у ній, мов той священик у сповідальниці. Райх вважав, що органічні матеріали всотуватимуть оргон з атмосфери й передаватимуть до внутрішнього металевого середовища. «Як енергія проходить крізь метал, нам невідомо, — визнавав він, утім, не пояснив і того, чому оргонна енергія, якщо могла прошивати метал, концентрується й відбивається від внутрішніх стін прилада, а не виходить крізь протилежну сторону. Обшивка між органічним й неорганічними шарами була заповнена мінеральною ватою, яка мала стати чимось на кшталт блоку проти розсіювання енергії. Аби збільшити потужність приладу, він додав додаткові шари обшивки та ізоляції, тож кінцева його версія нагадувала російську матрьошку.
У XVIII столітті Франц Антон Мезмер зробив відкриття, що потужність його власного тваринного магнетизму підсилювалася, якщо він стояв однією ногою у таці з водою, до якої вкинули трішки металевої стружки. Коли він приїхав із Відня до Парижа, міста, в якому репутація екстраординарного цілителя йшла попереду нього, Мезмера оточило стільки пацієнтів, що він і не сподівався вилікувати їх самотужки (по двісті щодня), тож, аби працювати з ними якось більш en masse[48], він винайшов бакет. Бакет — то, зазвичай, було здоровезне відро, величезна Лейденська банка[49], яка, скоріш за все, заряджалася тваринним магнетизмом, або ж «полум’ям життя», яке виходило від самого Мезмера. Деякі бакети вміщали двадцять людей, і Мезмер мав чотири такі у своїх паризьких приймальнях у готелі Буйон на вулиці Кок-Ерон. Мезмер умить конвертував міську іпохондрію й нудьгу, як він казав, у «стабільний грошовий потік».
Хоча в Райховому акумуляторі оргонної енергії треба було сидіти наодинці, декотрі паралелі схожості між його приладом та бакетом Мезмера можна було провести. (Для своїх найбільш аристократичних пацієнтів, серед котрих була і Марія-Антуанетта, Мезмер надавав мініатюрні версії своїх популярних чанів, аби ті могли приймати приватні ванни у своїх оселях.) Перед Райхом розвіявся ілюзорний заслін того, що психоаналіз лише передбачає одночасне лікування на кушетці одного пацієнта, і, йдучи за його радикальною спробою перенести психоаналіз на суспільне «лікарняне ліжко» шляхом заснування декількох безплатних державних клінік, він винайшов оргонний акумулятор, щось на кшталт машини психоаналізу (на подобі автоматизованої сповідальниці), за допомогою якої сподівався легше досягти своїх новозавітних цілей на зміни в суспільстві. Хоча й Райхові сексуальні теорії, засновані на засадах психоаналізу, були аж до незвичності модерновими, навіть його прихильники визнавали, що, як вчений, він застряг у XVIII столітті. Легендарний анархіст Пол Ґудмен, який був одним із найзаповзятливіших пропагувальників Райха в Америці, порівнював його з Вольтом, який створив першу батарею, замотавши металеві стрижні в мокре ганчір’я, «прилад, що був таким самим примітивним, як Райхова камера». Вільям Берроуз порівнював акумулятор із Лейденською банкою.
49
Лейденська банка — пристрій, що «зберігає» статичну електрику між двома електродами на внутрішній та зовнішній поверхнях скляної банки. Найперше відоме втілення електричного конденсатора.