1919 року Чехословаччина, Болгарія, Німеччина та Угорщина, в котрих комуністичний уряд Бела Куна утримував владу впродовж 100 днів заворушень, клекотали повстаннями. Більшість дотримувалася думки, що Російська революція запустить ефект доміно в Європі. Мартінові Фрейду здавалося, що у Відні він споглядає практично карнавальну інверсію соціальної ієрархії: «Коли я повернувся до Відня, його вулиці ще дзвеніли відгомоном хуліганських пісень: “А кому ж тепер вулиці мести? Невже ж панам поважним, що із зірками на плечах [військові звання], вулиці мести?” Такі, як і я, екс-офіцери дійшли рішення, що буде розумно поверх погонів носити шарф, аби їх із нас не зірвали, причому не в найніжніший спосіб»{24}.
Все ж у Австрії ані соціал-демократи, які на перших національних виборах здобули більшість голосів, ані консервативна Християнсько-соціальна партія (та пангерманісти) не хотіли більшовицької держави; соціал-демократи планували мирну та демократичну громадянську революцію, тоді як постійно зациклені на минулому християни-соціалісти присвятили свою діяльність, ну хоча б на її початках, відновленню монархії. В атмосфері тотальної, наближеної до анархії депривації дві основні партії сформували дещо дивакувату коаліцію (у котрій соціал-демократи займали майже всі ключові посади), забуваючи про різницю між ними, об’єднуючись задля єдиної цілі — передбачити та запобігти громадянській війні, чи то цілковитому національному колапсу. Відчуваючи реальну загрозу повстання, Християнсько-соціальна партія у своїх сподіваннях приборкати небезпеку створення широкомасштабних рад працівників та солдатів, які б змогли передавати владу безробітним та демобілізованим військовим, а відтак і вирішувати, чи дозволити комуністам скористати із загальногромадського настрою невдоволення та революційності, цілком і повністю покладалася на соціал-демократів.
У квітні 1919 року новостворена Австрійська комуністична партія організувала демонстрацію перед будівлею парламенту й намагалася влаштувати путч. На той час партія налічувала лише 3000 членів, і хоч декотрі агітатори й мали рушниці, більшість була озброєна лише брилами вугілля, тож поліція майже не пізнала серйозного опору від них. Більшість представників робітничого класу й так примкнула до лав соціал-демократів, а ще й після невдалих діянь її членів кількість партійних квитків Комуністичної партії стрімко зменшилась.
1920 року Християнсько-соціальна партія зайняла загальноприйняту й жорстку позицію щодо тісно пов’язаного з євреями явища жидобільшовизму[11], що дозволило їм досягти суттєвих результатів на національних виборах. Прийшовши до влади того року, їхня 19-місячна коаліція із соціал-демократами завершилась, і Соціал-демократична партія більше ніколи не добиралася до влади на державному рівні. Та Відень усе ще був фортецею соціал-демократів, у якій вони 1919 року здобули 54 % голосів і сформували першу соціальну міську адміністрацію, що повинна була керувати столицею із столиць. Червоний Відень, як його називали після втілення декількох соціальних проектів партії, став ізольованою лабораторією для випробувань їхнього бренду лівого соціалізму, який американський соціаліст Луїс Буден назвав австромарксизмом.
Живучи в нестабільному поствоєнному Відні, Фрейд, який також, м’яко кажучи, прихильником комунізму не був, побратався із соціал-демократами. Лідером партії і міністром закордонних справ країни був математик-марксист Отто Бауер, брат Фрейдової пацієнтки «Дори», історія хвороби якої стала найвідомішим випадком у його кар’єрі{25}. Віктор Адлер, фізик та один із засновників Соціал-демократичної партії, колись жив у квартирі, в якій тепер мешкав Фрейд, і власне Фрейд одного разу, відвідуючи його там, зізнався, що він, бувало, і сам замислювався над політичною кар’єрою. Психоаналітик стверджував, що його шкільний товариш Генріх Браун, видатний соціаліст у майбутньому, «пробудив у мені масу революційних настроїв». Фрейд смикав за кожен важіль впливу, який мав, аби допомогти політикам-соціалістам, як ото Джуліус Тандлер — Райхів викладач анатомії, який, будучи заступником міністра охорони здоров’я в коаліційному уряді, а згодом і головою міського комітету благоустрою Відня, застосовував свої такі необхідні знання з хірургії у політичній площині, даючи старт програмам розвитку та відпочинку дітей й започаткувавши програму контролю за розповсюдженням, запобіганням та лікуванням інфекційних захворювань.
11
Жидобільшовизм — ідеологічне кліше, що зародилося у колах білогвардійської еміграції для особливого підкреслення масивної єврейської складової в російському комуністичному русі.