Секретарка Мілдред Брейді Люсіль Маршал сказала мені, що Лайт «причарував» Брейді тим, як він усе налагодив. У нього було дві дружини: одна сиділа вдома і виховувала двох їхніх дітей, а інша допомагала йому заробляти на життя. «Жили ми бурхливо й божевільно, — сором’язливо пояснювала Ненсі Лайт, коли я запитав її про такі домашні порядки. — Якоюсь мірою це спрощувало нам життя, якоюсь мірою ускладнювало». Джоді Скотт, коханка Лайта, приїхала з Чикаго 1946 року, якраз тоді, коли Лайт так потребував допомоги в розгортанні свого стражденного журналу; вона відповідала за повернення рукописів Теннессі Вільямсу, Анаїс Нін[64] та Лоуренсу Дарреллу[65]. «Із Джорджем Лайтом ми ділили дах над головою, його дружину, журнал “Circle” і ще й книгу писали в співавторстві, — пригадує Скотт, — і в нього направду був оргонний акумулятор, яким він користувався щодня, пояснюючи мені, що Вільгельм Райх — то геній, який працював під провідництвом Фрейда, і що Райх винайшов цей неймовірний прилад, аби розширити життєдайні сили людини, що було таким необхідним, бо ж ми усі були розчавленими й скривдженими жертвами гнітючого суспільства».
Брейді завітала до Лайта і Міллера, які, як вона писала у своїй колонці, перетворювали прибережні схили, що розляглися на південь від Сан-Франциско, у «культурну Мекку двадцятого століття». Іммігранти-літератори тепер линули туди, випльовуючись із Сан-Франциско, їдучи вниз автодорогою номер 1, перетворюючи тихоокеанську прибережну лінію навколо Біґ Сур у те, що Брейді описує як непривабливу бідонвіль-версію лівобережного Парижа або Гринвіч-Віллидж 1920-х; а цих завзятих неприкаянців змалювала так: «Усі з бородами й у сандалях… вельветові штани і темні сорочини».
Схильні до анархії ерудити цікавилися поезією, філософією, живописом, але більш за все, наполягала журналістка, сексом. Райх був їхнім гуру — «беззаперечним головнокомандувачем». Як стверджує Брейді, «Функція оргазму» (1942) була «зачитаною до дір і найбільше цитованою» біблією групи авангардистів. «Навіть на поетичних читаннях, — глузувала Брейді, — можна було побачити, як хтось несе свій томик “помпезної та показової прози”».
У довгому, доладно написаному, заснованому на скрупульозному дослідженні тексті Брейді добряче підсмажила цю громаду на шампурі за їхні авангардистські настрої. Вона висміяла їх за впевнену віру в те, що вони сформували в морі «оргастичних калік біологічну еліту оргастично здатних» маяків, які освітлювали шлях до світу без обмежень. Ці добросовісні нонконформісти, як військові, так і цивільні, розробили систему поглядів, що раціоналізувала їхню уперту політику неучасті. Проте, хоча їх анархізм та пошуки спасіння в сексі, здавалося б, і відлунювали богему 1920-х, їй вони видалися радше реакційними снобами — не те, що їхні предки.
Нове покоління не подобалося Брейді через їхню жінконенависницьку й менш прогресивну релігію екстазу, відповідальність за яку, як їй здавалося, несли ідеї Райха:
«Ці будівничі нового Парижа сорокових років двадцятого століття серйозно б шокували своїх агностичних попередників, що родом із двадцятих, своїм сентиментальним містицизмом; бо ж богема сьогодення є глибоко релігійною… Перебування у Гринвіч-Віллидж двадцятих років [не приготувало б] вас до кохання як до “космічного екстазу” чи ж до “таїнства сексу” як до вищої точки поклоніння. За післявоєнних часів Першої світової сексуальна емансипація грізно захищалася й рухалася вперед практично завдяки поколінню молодих… але її ніколи не змішували з божеством. Секс у ті дні був справою суворо світською, й нікому, окрім дійових осіб, до нього діла не мало бути. Однак “величному єдинству” двері відчинені до найсокровенніших сексуальних емоцій його прихожан. Насправді, воно розкриває свою сутність сповна лише у самовинищувальному екстазі сексуальної кульмінації. Відтак це, вони вважають, є моментом найглибшого духовного пізнання “іншої реальності”, тим самим моментом, коли існує живий зв’язок між “життєдайною силою” та особою».
64
Анхела Анаїс Хуана Антоліні Роса Едельміро Нін-і-Кульмель (ісп.
65
Лоуренс Даррелл (англ.