Оргонна камера обіцяла встановити зв’язок між цими космічними силами, і саме тому Альфред Казін пізніше висміюватиме зібраний у домашніх умовах прилад Розенфельда як телефонну будку, під’єднану до вищої сили. Але Райх сприймав оргонну енергію як наукову реальність: ідея «Бога» була лише проекцією людської свідомості на існування космічного оргонного океану, що омиває сушу.
Однак, Брейді слушно зауважила, що ця от різниця між наукою та містицизмом не завжди була чітко вираженою в його писанині або ж його послідовники просто не розуміли її. У «Тріумфі лікаря» Філіп Ріфф відстоює думку, що зерна екстатичної релігійності, «незважаючи на безліч здійснених ним розумних, навіть химерних, ритуалів її уникнення», завжди приховано проростали у Райхових думках{443}.
Коли Брейді скептично запитала одного із Райхових прибічників про існування оргонної енергії, той сказав: «Господи милостивий, місіс Брейді, Райх же бачив її на свої очі — вона ж синього кольору».
Райх знав про те, що в Каліфорнії він популярний: «Із Західного узбережжя надходять оптові замовлення на книги», — каже запис у його щоденнику, зроблений у жовтні 1945 року. Але ж він був гуру мимоволі, віддаленим від авангардистів, які охоче споживали його ідеї по обидва узбережжя, і жив самітником, підпускаючи до себе лише декількох своїх послідовників. Більшу частину календарного року його було просто не знайти, бо ж він тікав до свого сховку в штаті Мен, де проводив експерименти із оргонною енергією в «навчальній лабораторії», яку звів на 200 акрах новопридбаних володінь у Додж Понд, чотири милі на захід від озер округу Ренджелей. Він мав себе за вченого, а не лідера секс-культу, й прикладав чималих зусиль, аби відрізнити свою політичну філософію від анархізму.
Хоч Райхові ідеї сягали національних масштабів, учнів безпосередньо в Райховому «культі чималого впливу», як Брейді називала його коло спілкування, було катма. 1945 року в Райха стажувалися лише троє людей: Теодор Вульф, Александер Лоуен та остеопат Вільям Торберн. Наступного року Райх зустрінеться із Елзвортом Бейкером, стареньким лікарем із державної психіатричної лікарні Мальборо, що в Нью-Джерсі, якого доїдала депресія. Бейкер стане найвірнішим адептом Райха і добряче прикладеться до того, аби в нього з’явилося ще багато таких.
«Він увійшов у своїй величі й могутності, — так Бейкер у своїх мемуарах пригадує про першу зустріч із Райхом, — ступав розважливо й повільно, волосся було білосніжним, а обличчя з пронизливо добрими очима виблискувало нездоровим рум’янцем». Райх зробив рентген грудної клітки Бейкера, аби подивитися, чи його діафрагма розслаблена. Тоді попросив його роздягтися й почав тикати йому по ребрах й натискати на груди, аби той дихав глибше. «Було неймовірно страшно», — визнав Бейкер. Райх наказав йому відгамселити диван, покусати шкіряний сувій і вимагав, аби Бейкер спробував завдати йому болю, зробивши «кропивку». «Він намагався розізлити мене, — писав Бейкер, — через нього я кричав, і йому вдалося досягнути того, що я заревів так, як ніколи в житті».
Райх поставив діагноз — в’ялість. Прийшов би він до мене хоч трішки пізніше, сказав Райх, прожив би ще максимум п’ять років. Він виписав Бейкерові акумулятор оргонної енергії, який мав відновити його біоенергетичний дисбаланс, і вимагав, аби той підписав письмову розписку в тому, що усвідомлює, що прилад — експериментальний. Коли Бейкер сказав, що в цьому немає потреби і що його слова буде достатньо, Райх відповів: «За короля себе маємо, чи як?» (Перш ніж Бейкер відчує в акумуляторі приємне пощипування, пройде шість тижнів щотижневого опромінення). Райх виставив йому таксу в діапазоні 20–30 доларів і запитав Бейкера, скільки б той волів заплатити. Після того, як Бейкер зупинився на позначці 25 $, Райх почав насміхатися з нього за це й надалі, упродовж довгого часу, щоразу, як Бейкер платитиме за сеанс, проноситиме йому під носом його ж банкноти, аби той відчув їхній запах.
Дружина Бейкера Маргарита також почала лікуватися в Райха, який завжди називав чужих жінок за дівочим прізвищем, й відтак звертався до неї — міс Мейбюрі. Як стверджував Бейкер, Райх дещо запав на неї. Декілька разів він намагався спокусити її, проте жодна з його спроб не мала успіху, як розказував її чоловік, тож Райх написав два її портрети в стилі Шагáла[66]. Один з них, який колись висів у кабінеті Бейкера, зображує рудоволосу жінку, що голяка лежить у ліжку, встеленому опіумними маками, а її конусоподібні перса купаються у звивистих блакитних проміннях оргонної енергії.
66
Марк Шагáл (фр.