У своєму щоденнику Райх після згадки про «New Republic» написав у дужках: «Воллес-Сталініст». Генрі Воллес, що був віце-президентом в уряді Рузвельта, став редактором «New Republic» у вересні 1946-го, після того, як Трумен звільнив його через критику його зовнішньої політики. Воллес використовував «New Republic» як засіб протидії труменівській ідеології «холодної війни» та її вірного компаньйона — гонки озброєнь, яка набирала щораз більших обертів. Також він почасти захищав Радянський Союз від того, що вважав нападами Трумена, які сповнені надлишкової істеричності. Статтю Брейді й справді варто трактувати в цьому контексті; вона писала, що Райх вважав Росію «секс-реакційною» та «антисексуальною», коли ж вона захищала сімейні цінності своєї країни.
На виборах до Конгресу, що відбулися наприкінці 1946 року, Республіканська партія, возз’єднавши комунізм із затягнутою політикою Нового курсу, яку Трумен продовжив після Рузвельта, полонила обидві палати — то було уперше з 1930-го, що республіканці їх контролювали. Хоча й президент Трумен не вважав «страхопуд комунізму» суттєвою загрозою, йому все ж довелося зайняти чітку антикомуністичну позицію, якщо він збирався виграти наступні президентські вибори, які чекали на нього через два роки. У березні 1947-го, сподіваючись закрити пельки своїм критикам, він представив на розгляд програму лояльності, яка передбачала проведення ФБР повномасштабного розслідування та вивчення 2,5 мільйонів держслужбовців щодо наявності в них комуністичних симпатій (785 подали у відставку; лише 102 було звільнено).
Того грудня, коли Воллес роздумував над тим, чи не податися йому, як голові Прогресивної партії, у президенти, офіси «New Republic» були переповнені, як розказував у часописі «Reds» Тед Морґан, «як Гранд Сентрал Термінал[69], що вщент забита комуністичними делегаціями, представники яких просто переступають один через одного, аби умилостивити [Воллеса] й донести йому вість, що його підтримують три мільйони фанатів». Трумен відстоював позицію, що комуністи намагалися розколоти демократичний електорат, аби президентом було обрано республіканця, що «призвело б до конфузії та чвар, якими й живе комунізм»{446}. Заходячи на друге президентське коло, Трумен ледве не поступився місцем Дьюї[70]. Воллес, намагаючись здобути народну підтримку, зробив помилку, поставили на комуністів: Прогресивна партія зовсім не отримала голосів на справжніх виборах і лише 3 % на екзит-полах, і ті здебільшого у Нью-Йорку. Вона була прикладом, як стверджував Артур Шлесінґер, «останнього “ура!” народного фронту 1930-х».
Лоуренса Даггана та Гаррі Декстера-Вайта, яких Воллес бачив своїми держсекретарем та казначеєм, відповідно, пізніше було викрито як радянських агентів. 1952 року Воллес опублікував статтю «Чому я помилявся», в якій пояснив, що його надто довірливе ставлення до Радянського Союзу та Сталіна проростало із неправдивої інформації про витівки Сталіна і що тепер він також мав себе за антикомуніста.
Тогочасними видавцями статті Брейді в «New Republic» були Майкл Стрейт, син нью-йоркського банкіра Вільярда Стрейта, та спадкоємиця багатіїв, які близько товаришували з Рузвельтами, Дороті Вітні. 1948 року, коли Воллес полишив посаду, подавшись відроджувати свою політичну кар’єру, редактором журналу став Стрейт. 1937 року, коли він вивчав економіку в Кембриджі, чоловік на ім’я Ентоні Блант завербував його до НКВС. Під кодовим іменем НАЙДЖЕЛ Стрейт, працюючи 1938 року в Держдепартаменті, передавав секретну інформацію росіянам і запропонував на кандидатуру потенційного рекрута Алджера Гісса (на той момент Гісс, звичайно ж, уже був агентом), і він допомагав тим, хто вже був радянським шпигуном, отримувати посвідчення журналіста. «Ми були одними з останніх утопістів», — коментував він ці події в своїх мемуарах «Після тривалого затишшя».
70
Томас Едмунд Дьюї (англ.