Очевидно, ставши новим благовірним приладу, 1942 року Темплтон клапоть за клаптем почав виробляти для Райха акумулятори, що здавалися в оренду. На кінець наступного року було зібрано 20 акумуляторів, що перебували в офіційному використанні, більшість з яких збудував він. Таку ж кількість він змайстрував 1944 року. Однак, оскільки після війни Райх став більш відомим, попит зашкалював: 1946 року було зібрано 56 нових приладів; наступного року, коли вийшла стаття Брейді, — 65. На момент візиту Вуда Темплтон та його донька змайстрували на двох 171 великий акумулятор та 85 менших «ливників». (Також багато користувачів, як ото Розенфельд та Берроуз, попросту зібрали власні прилади.)
Згідно з твердженнями Вуда, Кліста Темплтон відчувала, що Райх експлуатує її батька, й планувала припинити виробництво у найближчому майбутньому. Її батько, казала Кліста, змайстрував собі акумулятор лише після того, як Райх «невпинно спонукав його до цього, і… це попри мудріше бачення ситуації батьком». Вона вважала, що Райхів ентузіазм і його сподівання, що Оргонон стане новим Лурдом, давали їхній сім’ї «марну надію». Хоча Темплтон, здавалося, і вважав, що акумулятор і справді допоміг йому осінню та зимою 1942 року, на думку Клісти, то був запізнілий ефект попереднього лікарняного лікування. На початку наступного року здоров’я її батька погіршилося, і він помер через 25 місяців (не через 3 роки) після того, як йому поставили діагноз рак. Дійшовши до останніх рубежів свого життя, казала Кліста, її батько «втратив упевненість в акумуляторі, і одного разу сказав Райхові, що він був недієвим, як і решта панацеї».
Перед смертю батька його акумулятор запроторили до сараю, де він став підставкою для дров, тож прилад геть втратив форму та обриси. За описами Вуда, він був заввишки п’ять з половиною футів[73] і виглядав «надто саморобним, але, певне, таким же ефективним, як і всі інші представники виду, та наглядним експонатом приладу, з якого жодної користі». Вудові здалося, що та шафка скидалася на вуличний гальюн: «Я сказав Клісті, що його б трішки підшаманити і з нього вийшло б чудове доповнення до ландшафтного ансамблю заднього двору вашої дачі», — жартував він.
Прочитавши доповідь Вуда про його візит до Райха, Чарльз Вортон, начальник східного окружного відділення УПМ, вирішив, що оргонний акумулятор був «шарлатанством першого ґатунку, яке здійснював дуже умілий індивід, що заручився підтримкою мужів науки». Вортон, певний того, що Райх обманював своїх клієнтів хибними медичними заявами, вирішив, що управління розпочне розслідування, й дав Вудові вказівку зібрати імена та адреси кожного одержувача вантажу і кожного, хто повернув камеру, аби ідентифікувати потенційно «незадоволених клієнтів», які могли б свідчити проти Райха в суді.
Уже через місяць Вуд повернувся до Окуоусока, аби провести перше із декількох негласних розслідувань, що мали завершитися до кінця того року. Намагаючись встановити калібр розмаху Райхових діянь, і дізнатися, як усе було налаштовано, Вуд не раз заходив до місцевого банку, любив поговорити із поштмейстром, службою залізничної доставки та й до окружного реєстру теж навідувався. Також він стане частим гостем у будинку Клісти Темплтон; вона була його ключовим свідком і найбільш завзятим інформатором, і його урядова машина таємно стояла в її гаражі, аби її не побачив ніхто, хто має хоч якийсь зв’язок із Оргононом.
Користуючись записами Клісти Темплтон, Вуд зміг зібрати довгенький перелік вантажоодержувачів. То мало вигляд чорного списку: 20 приладів доставили лікарям (Райх наполягав — якщо ті збиралися приписати його комусь іншому, то й самі повинні були сидіти в ньому щодня), інші поїхали до пацієнтів, які за привілей «випробувати» його заплатили по 10 баксів щомісячної оренди (мінімум на три місяці). Як розказувала Кліста Темплтон, собівартість акумулятора — 40 $: 20 за роботу й 20 за матеріали. Вуд підрахував, що річний дохід Райха від акумуляторів сягав позначки в межах 20 000 $. Одна пані із Берклі, Каліфорнія, — мабуть, подруга Мілдред Брейді — повернула свій акумулятор через три місяці користування; можливо, вона і є тим незадоволеним клієнтом, як із надією писав Вуд.
Через тиждень Вуд навідався до Райха вдруге. Райх саме оглядав пацієнта, який користувався акумулятором задля зцілення від трофічної виразки ніг. «Док. був одягненим у синю робу й товсту вовняну сорочку. Професіонал і додати нічого, — занотував Вуд. — Дебелий із рудавим відливом фізіономії, як і минулого разу, його червоне обличчя проявляло ознаки лущення шкіри, але от навколо лівого ока шкіра була світлою». Вуд додає, що такий стан дерматологічних речей «ймовірно, був спричинений дослідницькою активністю в акумуляторі», враховуючи, що він був певним — та камера нічого не варта, було твердженням доволі неоднозначним.