Дев’ять
Коли в січні 1948 року у світ вийшла «Сексуальна поведінка самця людини» Альфреда Кінзі, мало хто пророкував їй долю бестселера. Ця праця розгорнулася на 804 сторінки, містила 162 таблички і 173 графіки, та й опублікувало її сіреньке видавництво, що займалося медичними посібниками. Однак, згідно з коментарями журналу «Time», такого літературного ажіотажу не можна було пригадати від часів виходу «Віднесених вітром» — за перші два місяці було продано 200 000 примірників. Засоби масової інформації порівнювали її появу з ядерною бомбою, яку скинули трьома роками раніше, й пророкували, що її соціальний ефект так само не знатиме кордонів. Голова Армії Спасіння[75] засудив такий відгук про книгу як «зброю спокуси», вважаючи, що та покликана узаконити статеву маргінальність.
Комп’ютер Кінзі провів обрахунки цілого набору завідомо разючих та революційних статистичних даних із акумулятиву необробленої інформації, яку той збирав по всій Америці. Преса смакувала непристойними деталями, що подавалися в книзі, миттєво перетворюючи Кінзі, чи то «Доктора Секс», як його почав називати широкий загал, на знаменитість: 92 % чоловіків мастурбували, 85 % злягалися до шлюбу, 50 % зраджували жінок і 69 % ходили до повій. Найбільше шокували факти, що стосувалася сфери поширення гомосексуальності: 37 % чоловіків мали гомосексуальний зв’язок, який подарував їм оргазм («Один або більше з кожних трьох чоловіків», — наголошував Кінзі), коли ж 4 % були абсолютними гомосексуалами.
Книга Кінзі зняла із сексу сентиментальні одежі, запропонувавши новий погляд на нього поза рамками риторики романів та інституту шлюбу; автор стверджував, що презентує свої відкриття абсолютно байдуже. «Це передусім звіт про те, чим займаються люди, — писав він, — який не запитує, що їм слід робити». Але насправді Кінзі порад давав набагато більше, аніж йому подобалося це визнавати, й десь під його еґо науковця-аскета жив чоловіколюбець-хрестоносець, чиї слова читалися поміж рядками всього, що писав перший. Літературний критик Ліонель Тріллінг, наприклад, критикував цей звіт за те, що той «повен припущень та висновків; містить разюче ствердні заяви стосовно речей доволі сумнівних й надто фривольно повчає читачів».
Згодом Клара Кінзі скаже, що праця її чоловіка була «раніше не виголошеним закликом до толерантності». Кінзі сподівався, що наведені ним дані піднімуть на сміх наявні статеві закони. «Якщо б органи охорони правопорядку були такими ефективними, як від них цього очікують, — писав він у вступі, — щонайменше 85 % молодого чоловічого населення було б засуджено за статтею про сексуальне домагання» (за офіційними даними, 3 % всіх ув’язнених, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі, — це ґвалтівники, і, в деяких штатах, як, наприклад, Каліфорнія, ця відсоткова ставка піднімається аж до 10 %). За наявності доказів такої широкої варіативності сексуального життя американців, Кінзі закликав до декриміналізації застарілих законів проти гомосексуальності, проституції, орального сексу, содомії та скотолозтва. Природа, стверджував він, завжди тріумфуватиме над моральними обмеженнями та заборонами, якими люди намагаються скувати її. «Практично всі так звані збочення підпадають під характеристику біологічної нормальності», — відзначив Кінзі, посилаючись на інших ссавців.
За словами його біографа Джеймса Джонса, книга Кінзі була «одою Еросу… вихвалянням “тваринної здатності людини” знаходити канали для спуску сексуальної енергії в суспільстві, що одержиме контролем та обмеженням сексуальної свободи». Кінзі зневажливо ставився до намагань Рокфеллерів провести сексуальну реформу. В рамках боротьби з проституцією «деякі організації витратили мільйони доларів, — казав він, посилаючись саме на їхні антипорочні потуги, що в результаті призвели, — додав він, — лише до переносу… дошлюбного статевого зв’язку від повій до дівчаток, які проститутками не були й поготів». Рокфеллери шукали способів внести на законодавчий папір усталеність суспільної моральності та встановити контроль над людською репродуктивністю, але Кінзі вважав, що, за винятком випадків сексуального насильства, єдиним робочим законом щодо сексу була б повна відсутність законів.
«Якщо вважати, що єдиним інтересом, який суспільство плекає у контролюванні сексуальної поведінки, є захист людей, — писав Кінзі, — то тих статей кримінального кодексу, що стосуються розбою та побиття, буде цілком достатньо». Американські закони про секс, підсумовував він, не надто вже й захищали людей, а радше відстоювали усталеність національних звичаїв, що пояснює, чому, на його думку, їх так палко оберігали і не давали вносити зміни. (Сексуальна революція, яку інспірував Кінзі, також була революцією законів: 1955 року Американський інститут права подав на прийняття впливовий проект Модельного кримінального кодексу, в якому вчення Кінзі було взято за основу, концепцію «девіантної сексуальної поведінки» відкинуто і який призвів до реформ законів, що стосувалися сексу.)
75
Армія Спасіння (англ.