Бували й сеанси, коли Райх сердився, «і це допомагало вам стати розкутішими й відчути те, що відчував він. От скаже: “Скорчіть злу гримасу, вгатіть собі у щоку й розсердьтеся, що є духу”. А сам дивиться на мене зі злобою і ще більше роздраконює мене. І це працювало». Райх передражнював заїкуваті відповіді Гершковіца на запитання, які інтерпретував як елемент поверхневого захисного та цензуруючого фасаду суспільної ввічливості пацієнта, крізь який він намагався прорватися під час терапії: «Передражнював він дивовижно, — каже Гершковіц. — Ото поставить мені питання, й починаю я собі відповідати: “Ну-мені-здається”, — а він одразу передражнить мою нерішучість та вербальні погрішності, й людоньки добрі, це виводило з себе, — як же добре йому це вдавалося!».
«Райх був майстром поїдання людських нервів, — якось сказав Гершковіц. — Інколи так хотілося врізати йому по саркастичній мармизі». Одного разу, саме під час негативного трансферу, Гершковіц осмілився підняти із архівів пам’яті чутки, що розносили вість, мовляв, Райх — псих. Райх кинувся до каміна, який підпирала рушниця, схопився за зброю, націлився на Гершковіца і викрикнув: «Я — псих! Я — псих! Я тебе зараз порішу!». Гершковіц вибухнув від реготу — каже, що тоді в його уяві уже промайнула рекламка, яку б надрукували у «New Yorker»: «Психіатр вирішить усі ваші проблеми за допомогою рушниці». Райх також розреготався й поклав рушницю на місце. Потім, вивертаючись із ситуації, додав: «А ви що, ніколи не робили такого з якимось із ваших пацієнтів?». Райхові подобалися такі театральні випади: коли дружина Вульфа Ґлейді Меєр лікувалася в Райха, він одного разу помчав на неї, тримаючи в руках трофейні оленячі роги, змушуючи її шукати прихистку за кушеткою.
Минуло два роки терапії, перш ніж у Гершковіца почали проявлятися перші ознаки рефлексу оргазму. «Все трапляється само собою, тоді, коли ви достатньо збуджені, усе починає тремтіти, — пояснив він. — Цей рух починається, хочете ви того чи ні». У своїй книзі «Емоційна броня: Вступ до психіатричної оргонної терапії» Гершковіц описує рефлекс оргазму як «відчуття, що, мов магніт, змушує ваш таз рухатися, і ви нічого не можете з цим вдіяти» (звучить мов статева версія езотеричного екстазу). «Якщо ви скинули із себе достатньо броні, — казав він мені, — не потрібно докладати багато зусиль, аби процес запустився. Якщо ви просто дихаєте [вдихає важко] і не закриваєтеся, то починаєте відчувати збудження у зоні тазу і все стається само собою».
Споглядаючи присутність у пацієнта інтенсивної реакції, яку той мобілізував своїми найгострішими висловами, Райх одразу ж метушився й говорив щось на кшталт: «Не думай, що ти здатний на це! Не думай, що ти так добре справляєшся! Я — єдиний оргономіст! Ніхто інший не може сягнути такого результату!».
Хоча Райхові учні й ідентифікували себе з учнями Христа, вони не докладали рівносильних зусиль, щоб навернути людей й запобігти тому, аби дітей не понищила «емоційна чума». Як Райх, сповнений розбитих ілюзій стосовно обіцянок традиційного радикалізму, писав А. С. Ніллу: «Горбатого могила виправить. Тож зосередьмось на новонароджених й перенаправмо людську увагу зі злих політиків на дітей»{458}. Гершковіц пояснив: «Ми збиралися виростити наступне покоління дітей, які б відрізнялися від усіх інших, і лікувати пацієнтів, які впливали б на своїх дітей відповідним чином. Люди зростатимуть впевненими у собі, енергійними, вони будуть особистостями у власних очах. Вони будуть дисциплінованою силою, що безупинно впроваджуватиме зміни до кращого».
Бебі-бум післявоєнних років став одним із нагальних питань 1950-го: «На грудень того року запланували проведення Півстолітньої конференції Білого дому з питань дітей та молоді, й було призначено та затверджено міждисциплінарний Комітет з розслідування наявності фактів правопорушень. До його складу входили Маргарет Мід (авторка книги “Стати повнолітнім у Самоа”, 1928, доповіді про статеву поблажливість у південному регіоні Тихого океану), доктор Бенджамін Спок (який 1946 року видав свій відомий посібник із “поблажливого” виховання дітей і який навчався психоаналізу в терапевта Райха, Шандора Радо) та психолог Кеннет Кларк (який приїхав на конференцію, озброївшись звітом про вплив сегрегації на поведінку чорношкірих дітей; згодом, а саме 1954 року, цей звіт стане ключовим матеріалом у рішенні Верховного суду США у справі “Олівер Браун та ін. Проти Управління освіти міста Топіка[80]”, яке покладе кінець расовій сегрегації в школах). Комітет складе свій список рекомендацій для сприяння “розвитку здорової дитячої особистості”».
80
Топіка (англ.