5 січня 1951 року Райх провів попереднє випробування, яке, зі своєю схильністю до офіціозних акронімів, назвав експериментом ОРАЯР (Оргономічна антиядерна радіація). Коли КЗПАЕ проводила свої ядерні випробовування в Лас-Вегасі, Райхові здавалося, що він паралельно проводить рівнозначно важливі дослідження в Мені. Одну з пробірок із радієм, не витягнувши її із свинцевої оболонки, він поклав до «оргонного зарядника» (банку з-під кави, обгорнуту металевою ватою) і поставив в акумулятор із двадцятьма шарами обшивки, який, своєю чергою, поставили до оргонної кімнати в навчальній лабораторії. Оргонні прилади, складені у стіг, мов китайські коробочки[86], були чимось на кшталт ядерного сховища із реверсивним принципом дії. Райх очікував, що радіація утримуватиметься там і з часом нейтралізується.
Однак Райхові видалося, що все сталося точнісінько навпаки: радій збуджувався та концентрувався й, виділяючи радіоактивну токсичність, вивергнувся назовні — над Оргононом утворилася небезпечна і темна хмара-гриб. Через п’ять годин, згідно з його описами, повітря в лабораторії все ще було зараженим: дихати було важко, а стіни немовби променилися, рівень радіоактивності сягав позначки, на якій радіометр Гейгера-Мюллера аж глушився.
Радій прибрали, а лабораторію провітрили, але цього було недостатньо. Райх припустив, що під впливом радіоактивності оргонна енергія мутувала в небезпечний полютант, який він назвав Смертоносною оргонною енергією або ж СОЕ: «Розгнівана, нейтралізатор сама по собі, вона намагалася вбити свого подразника — атомну радіацію». Оргонна енергія, яка доти вважалася суто силою добра, чогось спротивилась йому. «Існує смертоносна оргонна енергія, — Райх писатиме після 1951 року. — Вона присутня в повітрі. Це засвідчують такі прилади, як радіометр Гейгера-Мюллера. Це болотиста речовина… Застійна, смертоносна вода, що не тече». Тепер боротьба уже тривала не за те, аби акумулювати «енергію життя», а щоб відсторонити її від цього смертоносного аспекту. (Знайшовши у своїй теорії місце і для Танатос, і для Ерос, Райх, здається, починав розуміти інстинкт смерті, про який говорив Фрейд і проти якого він палко боровся на початку 1930-х.)
Згідно з твердженнями Майрона Шарафа, який у той час перебував в Оргононі, Райх «надзвичайно захопився» потужною біофізичною реакцією, свідком якої став. «Це було жахливо і водночас підбадьорливо, — Райх писав Ніллу, — наче я допив до дна чашу розуміння нашого Всесвіту. Я ще не до кінця все усвідомив, але це вперше за 30 років моєї дослідницької кар’єри я переживаю таке зміщення пластів».
Не зупинившись перед вірогідною небезпекою, Райх по годині щодня протягом 6 наступних днів повторював експеримент ОРАЯР. Останнього дня вже через декілька хвилин після того, як він поклав радій у 20-шаровий акумулятор, було достатньо, аби з відстані 250 футів[87] побачити, що повітря всередині лабораторії затуманилося. «Було чітко видно, як воно рухається, — писав Райх, — й крізь призму скла забарвлення його відблискувало то синім, то пурпуровим». Як стверджував Бейкер, який, разом із Аланом Коттом та Честером Рафаелом приїхав до Оргонону через тиждень після проведення першого експерименту, Райх та інші стверджували, що навіть на відстані їх «нудило і з’являлося відчуття млявості… Вони зблідли й відчували тиск у ділянці чола».
Після нападу нудоти Райх поплентався до лабораторії, де добряче випив і заснув. Бейкер пригадує, що, прокинувшись, Райх сказав, що почував себе «винятково осмислено і чітко усвідомлював своє оточення». У цьому піднесеному стані Райх завів трьох приїжджих лікарів до зараженої лабораторії, де під впливом Райхових описів про те, що трапилося, ті відчули на собі дію тієї ж отрути. Ще на відстані 50 футів до носа Бейкера долітало «важке повітря із неординарним, нудотним та їдким запахом», і як тільки вони зайшли в будівлю, усі одразу «відчули нудоту, слабкість та тиск у ділянці чола та у надчеревині». Бейкер розповідав, що через годину їм усе ще паморочилося, навіть попри те, що вони вдосталь надихалися свіжим повітрям і вдудлили велику пляшку віскі.
Райх вирішив, що алкоголь, від якого він ставав щоразу більше залежним, можливо, допомагав полегшити перебіг того, що він називав захворюванням ОРАЯР. Він виписував такий рецепт ліків: «Алкогольні напої в розумних дозах, у правильний час — до стану м’якого, легкого сп’яніння». Усі відвідувачі, відтак, як це описував Бейкер, «вітамінізувалися дозою віскі» (Райх, каже той, гостям своїм нічого не шкодував). Заходячи до обсерваторії, кожен одягав теплішу куртку, бо ж вікна завжди були відчиненими, аби приміщення провітрювалося від СОЕ. Задля зняття симптомів отруєння СОЕ Райх також прописував тривалі ванни, очні компреси з холодної води і «регулярні оргастичні розряди у природний спосіб».