Скоріш за все, поринувши у спогади про те, як скандинавська група його послідовників випарувалася прямісінько перед його від’їздом до Америки, Райх написав Олі Ракнесу, своєму учневі, що залишився ще з норвезьких часів: «Результатом експерименту ОРАЯР був вияв істинної суті кожного, що призвело до того, що згадані особи покинули мене або ж умили руки: Майрон Шараф, Лоїс Вайвел, Алан Котт, Честер Рафаел, Лі Вайлі, Ґрета Гофф, Альберт Дюваль, Теодор Вульф і декілька інших. Це, за винятком одного чи двох, не означає, що вони стали моїми ворогами. Це є лиш ознакою того, що вони більше не в проекті»{472}.
Райх змусив усіх своїх послідовників підписати «зізнання» у своїх почуттях до нього і його справи, через що декотрі з них прирівнювали його до Сталіна. В одному із конфіденційних меморандумів, що датований 14 грудня 1951 року, який було належним чином внесено до Райхового архіву і сховано там від очей сторонніх, Майкл Сільверт написав, що, читаючи «Космічну суперімпозицію» (1951), у якій Райх стверджує, що акт сексуального возз’єднання між людьми віддзеркалюється в космосі у вигляді сукупності зірок, які зустрічаються, аби зародити нову галактику, у нього було те «до болю знайоме відчуття», відоме їм усім: Райх був «психом або шизофреніком»:
«Моя homo normalis[91] із притаманними їй мертвим дітородним органом та холодним тазом, відчувала, що Райх, із настільки іншим підходом до всього, такий вільний, такий відкритий, міг бути хіба що шизофреніком. Інакше не пояснити того, на скільки голів він випередив класичне стратофізичне мислення. Я, homo normalis, боявся незнання того, чи часом Райх і мене не веде своїм шляхом у темний, сліпий союз із ним, з якого я вже не зможу повернутися. Як на мене, то інші оргономісти відреагували на його нову книгу так, як і я, хоча цього й не демонструють. Доктор Ґолд нещодавно сказав: “Прочитавши її, мені хотілося викинутися з вікна”. Вираз обличчя, який він тоді мав, буває лише в дуже спантеличених та наляканих людей. Під час нашого з доктором Бейкером семінару з обговорення літератури книгу зустріли холодною тишею, сильнішою навіть за ту, що панувала після дискусії про “Проект ОРАЯР” [також видана 1951 року]. Я думаю, що в них усіх усередині сиділа їхня homo normalis, що засуджує Райха як шизофреніка… Так мені здається, що всі оргономісти якоюсь мірою вважають, що Райх — шизофренік».
Інший документ із архіву (не підписаний) називає таку двоїсту реакцію «Райхітом». Автор, який стверджує, що говорить від імені усіх Райхових колег (але, читаючи його, здається, що він писав з голосу), написав, що Райх «був удесятеро кращим, аніж вони усі в своїх найкращих іпостасях», і що «вони любили його більше, аніж будь-кого коли-небудь любили», але це надмірне захоплення інколи оберталося проти них і в результаті стало руйнівним (такий собі відриг сюжету книги Райха «Вбивство Христа»):
«Ми почали боятися Райха і його потужності… “нам не встояти”, “він нам не по зубах”. Щоб подолати Райха, нам необхідно навчитися відповідати його стандартам: нестерпній нам чесності, прямолінійності, дієвості та почуттю відповідальності — і хай як ми старалися — це не під силу. Так не залишається місця для наших жалюгідних утіх та втеч до мізерності — то ж нам зручніше стовбичити збоку і просто нічого не робити».
На початку 1952 року «через нездатність відчути ефект експерименту ОРАЯР» Майрон Шараф залишив Оргонон{473}. Він повернувся через рік, і Райх змусив його написати зізнання в тому, якими негативними були його відчуття до нього у «Звіті про враження про ОРАЯР ВР (Весна, 52)». «Мені дуже допікало і дратувало те, що декілька асистентів радісно пізнавали на собі ефект від експерименту ОРАЯР, а я не відчував геть нічого, — пригадує Шараф, — і я вважав, що їх хлібом не годуй, а дай списати кожну болячку та дискомфорт на ОРАЯР». У звіті пише так:
«Моя “пофігістична” фізіономія під час того періоду, до якого ВР часто звертається у своїх коментарях, безсумнівно, була продуктом (хоча б частково) моїх потуг «не зареготати» під час обговорення чи участі в заходах, які моє глибоковнутрішнє нутро сприймало як сміховинні. Про себе я думав, що ВР, охочий будь-якою ціною віднайти такі факти, які б підтверджували правильність його теорій, насправді “вигадав собі”, що ті каміння чорніли. Лінія, що проходить між розумінням цього і пропискою у психіатричній лікарні, визнаймо, тонка, але саме вона дала мені змогу не відчувати себе брехуном-безсоромником, коли ВР одного разу запитав мене, чи учасники обговорення вважали його несповна розуму, а я відповідав “ні”».