Бейкер описував постОРАЯРський Оргонон як місцину, що затягнута хмарами: «Стала, важка, темна маса», — і то, мабуть, були хмари Райхового винаходу, що відображали піднесеність його емоційного стану. Після ОРАЯРу Райх дійшов висновку, що внаслідок ядерних вибухів та випробовувань було порушено оргонну оболонку землі і що тепер СОЕ витала в атмосфері, мов флотилії величезних десантів раку. Про свою першу зустріч із цими небесними вершниками апокаліпсису Бейкер написав так:
«Видовище жахало: темна хмара нависла низько над землею. Вона була прозорою, але мала вигляд згустка чорних плям. Наближаючись, вона змушувала усіх птахів та комах замовкати, стихав шелест листя. Сонце проглядало, але здавалося, що ми стоїмо в тіні. За наказом Райха ми усі плазували під соснами, які, на його думку, абсорбували СОЕ і, певною мірою, були здатні захистити нас. У всіх одразу ж розболілася голова, потемніла шкіра, і кожного замучила сильна спрага. Через півгодини хмара минула, і світ знову ожив. Пташки заспівали, комашки заповзали, листя знову затріпотіло, і сонце засяяло в небі. Тінь зникла. Вже незабаром ми оклигали від ефекту СОЕ»{480}.
У відповідь на «аварійну ситуацію, викликану СОЕ», як це називав сам Райх, було розпочато процес подальшого розвитку оргонних камер — його первинних «машин впливу», — які, зрештою, отримали нові характеристики. Райх трансформує акумулятор у новий, складніший, божевільніший та ще заплутаніший прилад, за допомогою якого зможе боротися із лиховісними хмарами СОЕ, що муляли йому око, нависаючи над схилами Оргонону.
Перший такий прилад для Райха змайстрував Том Росс, Райхів завгосп з Оргонону, який, власне, збирав для нього і акумулятори. Отримали вони конструкцію в стилі Дюшана[101]: дерев’яна башточка з розташованими у рядок трубками, якими можна було крутити по колу за допомогою обертової системи, зібраної з декількох викинутих велосипедних коліс. 1940 року, коли він «відкрив» оргонну енергію, Райх скерував свій оргоноскоп — профільну трубу з тонкими стінками — на озеро Муслукмегантік. Тоді йому здалося, що він, мов той Канут Великий[102], здатен, націлюючи свою трубу, рухати хвилями. Тепер же в його руках була потужніша версія, що складалася з подвійного ряду п’яти довгих п’ятнадцятифутових[103] металевих труб, які шлангами були під’єднані до води: вони мали ніби висмоктувати СОЕ з повітря та очищати його. Райх вважав, що вода притягує СОЕ так, наче то електрика, і його машина працювала за принципом громовідводу.
«Ловець хмар», як його охрестили, скидався на зенітну установку, і Райх вважав, що, наводячи батарею алюмінієвих труб у небо і обертаючи її навколо своєї осі, може висмоктувати з атмосфери СОЕ, яка її забруднювала. Десь через годину такого мусування чорної хмари, вона, здавалося, дивом розсіювалася. Якщо акумулятор Райх винайшов для того, щоб позбавляти людські тіла застійного придушення біологічних стимулів, то цей більший прилад було сконструйовано для знищення блоків, які стояли на шляху вільного переміщення оргонної енергії в атмосфері. Том Росс одного разу сказав, що був певен: ловець хмар і справді виконував свої функції, але тільки Райх і ніхто інший умів оперувати ним.
СОЕ стала таким принагідним поясненням тому, чому акумулятор не завжди був дієвим (в ті часи такого ж висновку доходили і в УПМ): нещодавні вибухи ядерної енергії призвели до розсіювання оргонної енергії, що міститься в атмосфері, й відтак послабили дієвість акумулятора і навіть обернули спосіб його дії із точністю до навпаки{481}. Райх швиденько організував, щоб усім користувачам акумулятора вислали нову інструкцію користувача, у якій радили дещо адаптувати їхні камери: за допомогою шлангів підключити їх до води, аби небезпечна СОЕ висмоктувалася з них. Райх також подбав про те, щоб виготовлялися мініатюрні моделі ловця хмар — за розміром десь такі, як ливник. Вони мали вигляд старомодних багатооб’єктивних фотокамер, але замість накидки для фотографа, позаду в них розросталося гроно шлангів, які треба було запихати у відро або раковину. Райх навчав своїх лікарів, як користуватися ними під час лікування, аби висмоктувати забруднювальну СОЕ із тіл їхніх пацієнтів — такий собі психоаналітичний порохотяг.
У травні 1953 року Бейкер, Дюваль та Рафаел полетіли до Мену, бо Райх хотів продемонструвати їм свого ловця хмар (у Портленді на той час для Райха уже зібрали ще два прилади). «Коли прилад запустили в дію, — звітує Бейкер, —
101
Марсель Дюшан (фр.
102
Канут Великий (англ.