Сільверт віз ОРЯР до Аризони, аби Райх міг перетворити свого ловця хмар у потужну космічну гармату, якою б зміг давати відсіч прибульцям, які, на його думку, атакували та знищували землю. Вважалося, що ОРЯР така потужна, що ємкість із нею закрили у двадцятисантиметровому грушеподібному контейнері, який до літака прив’язали 150-футовою[105] нейлоновою стрічкою — так і перевозили на прив’язі позаду літака. Коли літак приземлявся, стрічка, на якій містився заряд, починала швидко згортатися, але оскільки його вважали надмірно потужним, вівся чіткий контроль за тим, щоб той не наближався до літака на відстань, меншу за 5 футів[106] — так і залишали волочитися по злітній смузі. Сільверт, який взяв із собою в подорож Пакі Райт, наполягав, щоб під час зупинок на дозаправлення заряд охороняли, а сам гасав із приладом Гейгера-Мюллера, перевіряючи пілотів на променеву хворобу. Діставшись до Аризони, він наполягав, щоб усі причетні здали кров на аналіз за методом Райха.
Райх розгорнув базу в місті Тусон у маленькому будиночку, який винайняв і згодом перейменував в Малий Оргонон. Уся його команда тепер складалася здебільшого з членів родини: Пітера, Єви, його зятя, художника Біла Моїса, який за війни був оператором-навідником зенітної установки, та Роберта МакКаллоу, біолога, який у період свого знайомства з Райхом 1953 року працював в Управлінні зі збереження рибних ресурсів та дикої природи в Саут-Гемпширі. Довгу подорож до Аризони Райх та Єва провели в його новісінькому кабріолеті «Крайслер», а МакКаллоу, Моїс та Пітер їхали у вантажівках «Шеві» разом із двома ловцями хмар на борту. За їхнім задумом прилади використовуватимуться для атакування НЛО, або ж, як Райх називав їх, «тарілок ЕАВ» (Енергія альфа-випромінювання), які, на його думку, живилися оргонною енергією. Також за допомогою ловців Райх збирався розчистити нашарування СОЕ, якою, за його версією, ці космічні судна цілеспрямовано забруднювали пустелю. Операція отримала помпезну нвазву «ОЗЗОЕ ПУСТЕЛЯ» (Операція зі застосуванням оргонної енергії в пустелі) і вантажівки, що перевозили ловців хмар, красувалися з боків емблемами зі зображеннями спінових хвиль — персоніфікація космічного електромагнітного випромінювання, на якому, на думку Райха, і гасали ті космічні кораблі.
У «Книзі Снів» (1973) — мемуарах Пітера Райха — читачеві подається історія про те, в умовах якої ексцентричності він зростав, розказана від імені його дитячої особи. Там, в Аризоні, він був десятирічним сержантом, що проходив службу в «Корпусі космічних інженерів», а військовим квитком слугували лінії, намальовані червоним олівцем поверх колоніального шолома, якими його батько обмундирував усіх операторів ловця хмар. Ночами Пітер сидів зі своїм батьком за телескопом та з біноклем у руках, виглядаючи НЛО, — являлися вони у формі «сріблястих дисків» або ж «жовтих світлових пульсацій». Одну пульсацію вони побачили — зелено-червона крапля, що мчала на шаленій швидкості і так мінливо миготіла, що вони прозвали її «Південна красуня».
Щойно в поле зору потрапляло щось схоже на літальну тарілку, вони поспіхом мчали до ловця хмар, щоб розгорнути алюмінієві труби, висуваючи їх, наче телескоп, на п’ятнадцять футів угору. Далі, калібруючи керівними коліщатками приладу градуси розвороту, підняття та опускання гармати, вони вестимуть НЛО нічним небом, допоки не висмокчуть із літальної тарілки всю енергію. НЛО починали миготіти переривчасто, блякли, інколи й геть зникали з виду, як розказував далі Пітер. Райх стверджував, що збив таким чином декілька НЛО. Так виходить, що Райх і його команда були майже останнім оборонним рубежем між Америкою та Всесвітом.
Уперше Райх скористався ловцем хмар 12 травня 1954. «Того доленосного дня ми легко встановили контакт, — писав Райх у книзі “Контакт з космосом” (1957), —
із чимось, що, найімовірніше, виявилося досі не відомим видом НЛО. Тижнями я вагався, чи наводити дула свого ловця хмар на “зірку”, бо не мав змоги точно знати, що з тих миготливих небесних вогників було літаком, чи ж то зіркою, а що з них — КОСМІЧНІ кораблі. Погасивши дві “зорі”, ловець хмар умить став КОСМІЧНОЮ ГАРМАТОЮ… те, що залишилося від старого світу людських знань та наук після відкриття енергії штибу ОР у 1936–1940 роках, упокоїлось на віки вічні. Усі межі “можливого” було стерто. Я навів труби, під’єднані до глибокого колодязя, на звичайну зірку, і та згасала чотири рази».