У той же час філософ Герберт Маркузе дотримувався думки, що такі-от розквіт та автоматизація американської економіки 1950-х, що крокувала темпами, які випереджали свій час, могли посприяти становленню в країні кардинально іншої політичної системи. Капіталізм, за його словами, породив хіба що «концентраційні табори, масове винищення люду, світові війни та атомні бомби», і стверджував, що, певне, уперше в історії людства незмірні постіндустріальні багатства, якими так тішилися американці, зробили так, що над альтернативою прийняття лівих поглядів почали серйозно задумуватися. У своїй праці «Ерос і цивілізація» (1955) Маркузе подає читачам своє авторитетне бачення сексуальної утопії, яке він сформував на основі Райхових сексуально-політичних мрій. Книга зробила з Маркузе ікону революційно налаштованого студентства — студенти з університету Вісконсина навіть намагалися, дотримуючись його вказівок, започаткувати свій еротичний рай на землі.
Маркузе, мабуть, був найрадикальнішим членом Франкфуртської школи[114] (Інститут соціальних досліджень, який 1934 року перенесли до Колумбійського університету), серед інших видатних членів якої були Теодор Адорно, Макс Горкгаймер та Еріх Фромм. 1932 року Райх, тоді ще на гребені свого фрейдо-марксизму, опублікував статтю в першому номері наукового журналу Інституту соціальних досліджень, члени якого, хоч і усвідомлюючи погрішність своїх діянь, але пішли за ним в ідейному зведенні двох родоначальників воєдино. Проте в часи Другої світової Адорно та Горкгаймер, намагаючись пояснити наявні в суспільстві перипетії, вдалися до розтлумачування Фрейдової теорії про інстинкт смерті, до чого Райх ніколи не брався, та в результаті наголосили на політичному песимізмі Фрейда. Еріх Фромм, наприклад, списував Фрейда-революціонера з рахунків як щось аморфне.
Під час конфлікту, що розгорівся через те, що чаша фінансових дотацій інституту спорожнилася, Маркузе переїхав до Вашингтона, де влаштувався на роботу до Управління стратегічних служб — одного зі структурних підрозділів американської розвідки і спецоперації під грифом «секретно» (організації-попередника ЦРУ). Там він узявся за розвиток ідей, що їх виклав Райх у «Масовій психології фашизму», та знайшов їм застосунок у галузі урядової політики держави: він ідентифікував німецькі угрупування із антифашистськими поглядами і вигадував шляхи, якими американці могли б поширити пропаганду, що обернула б проти Гітлера його ж послідовників. («Маркузе, — стверджує історик Пол Робінсон, — цілковито погоджувався з ідеями Райха… Навіть у 1930-х Маркузе вважав, що тілесні заборони та обмеження, а особливо сексуальні, — одні із найчіткіших ознак експлуатаційного соціального строю».) Коли 1945 року УСС розпустили, Маркузе перейшов на роботу в Держдепартамент США, де склав 532-сторінкову доповідь про «Можливості світового комунізму». Історик Стюарт Хьюз (який стверджує, що працюючи в УСС під провідництвом Маркузе, отримав другу вищу освіту) пише так: «Видавалося смачнезно несумісним те, що наприкінці 1940-х, у часи, коли повним ходом йшло очищення державного апарату від справжніх чи то лиш підозрюваних прихильників лівих, головним посадовцем держдепартаменту з питань Центральної Європи був революційний соціаліст, який ненавидів Холодну війну і все, що з нею пов’язано». Розчарований заразністю притаманного періоду МакКарті антикомунізму, 1951 року Маркузе подав у відставку і повернувся до наукової діяльності.
Працюючи в університеті Брандейса[115], Маркузе опублікував «Ерос і цивілізацію» (1955), книгу, яка продовжила намагання Райха змішати погляди Фрейда та Маркса; хоча, пішовши на поступки посиленому клімату загального політичного відчаю, що просочився в суспільство в середині 1950-х, автор не згадує в книзі імені Маркса. «Ерос і цивілізація» вказує шлях до уможливлення утопічного суспільства, що є вільним від сексуальних заборон та обмежень. Якщо праця «Невдоволення культурою»[116], в якій йдеться, що сексуальні заборони — це одвічні та необхідні елементи суспільної культури, була відповіддю Фрейда на загрозу, яку ніс собою молодечий радикалізм Райха, лискуче названа книга Маркузе була винахідливою спробою викрутити реакційний песимізм Фрейда так, аби на передній план знову вийшов ліберальний Фрейд-революціонер.
114
Франкфуртська школа (нім.
115
Університет Брандейса (англ.
116
«Незадоволення культурою» (нім.