На жаль, у міру того, як ситуація впадала у щораз нижчі глибини відчаю, цикл зміни між Райховими персонажами доктора Джекіла та містера Гайда[120] набирав усе швидших обертів. Після його арешту та засудження, Райх, очікуючи на рішення апеляційного суду, залишився в Мені, де глушив свою депресію безпробудним алкоголізмом. «Я ще ніколи не бачила такої злоби та ненависті, які, буває, опановують цим чоловіком, — Каррер писала у своєму щоденнику, — особливо під впливом зеленого змія». Каррер провела більшу частину того літа з ним, і декотрі записи з її щоденника та листів засвідчують той факт, що вона часто ставала об’єктом Райхової люті:
14 серпня 1956
«Віллі — лютий та загрозливий. Каже, що відчуває потребу когось вбити — можливо, і мене. Він пив без упину. Наступного дня, як протверезіє, не пригадує, як погрожував та вимахував кулаками».
[Райх одного разу сказав їй, що, на його думку, убивство в стані алкогольного сп’яніння можна і пробачити, й іноді вона думала, що він здатен на таке.]
15 серпня 1956
«Віллі — лютий та нищівний — спалив цілу теку якихось матеріалів, аби “шпигуни не вивідали його секрети”. Сам удудлив пляшку коньяку і на ранок нічого не пам’ятав».
[Через місяць після того, як УПМ спалило його книги, Райх взявся за кремацію власних листів та файлів.]
6 жовтня 1956
[з листа, якого Каррер написала, але так і не надіслала Райхові]
«Я не збираюся сидіти склавши руки і чекати, коли ти, напившись, мене вдариш, ляснеш або ж узагалі відлупцюєш. Я не можу і не збираюся терпіти фізичного насилля. Мені шкода, але я просто не знаю, як упоратися з цією от фазою твоєї персони, хоча й щиро тебе кохаю. Тепер ти знаєш, чому я втекла; не через відчуття провини чи ще щось. Як люди запобігають таким-от припадкам? Мені невідомо. Все, чого я коли-небудь хотіла, це щоб ти був щасливий. Відтак я не вважаю, що таким припадкам місце в “Біографії”, ані в житті будь-кого, хто справді любить тебе. Мене назавжди покинуло бажання написати “Біографію” будь-якого штибу. Я лиш сподіваюся, що той, хто, зрештою, візьметься за неї, любитиме тебе всім серцем».
Після їхніх сварок, ще й налякана спалахами лютості його характеру, Каррер часто зникала на декілька днів, але якась риса мазохізму завжди повертала її назад, і вона приховуватиме його п’яне фізичне свавілля над нею. Немає сумнівів, що їхні стосунки були складними тому, що у вечір останнього такого інциденту Каррер вислала Райху букет квітів вартістю 15 $, щоб «підбадьорити його». Каррер писала, що було два випадки, коли він її вдарив, а одного разу й узагалі накинувся на неї «із очима психа [і] сокирою в руках»{491}. Вона також стверджує, що він убив шматком арматури свого улюбленого собаку Троля, а потім звинувачував у його загибелі прибульців.
Каррер часто почувалася немов у пастці їхніх руйнівних стосунків. Щоб проводити з ним більше часу, вона закинула свою роботу в НІЗ.
«Минулого квітня я захотіла піти і стати на свій власний шлях, — писала Каррер за тиждень до дати виголошення вироку по Райховій апеляції, — але тоді його заарештували тут, у Вашингтоні, і я не могла покинути його в такому становищі, і такі-от його напади стали на заваді моєму звільненню. Він — як маленька дитина: є в нім щось надмірно жалісне та трагічне, що не дає мені ось так просто залишити його, коли в нього біда… Я запевняю вас, що жити з цим чоловіком, який так відчайдушно бореться за своє спасіння, — жах. Його судно пішло на дно, і всі до єдиного просто втекли з нього. У нього і справді немає жодного друга у світі, який би знав його по-справжньому. Але як тільки він відійде у вічність, його вихвалятимуть, як найвеличнішого чоловіка нашого століття».
120
«Дивна історія доктора Джекіла та містера Гайда» (англ.