Коли його під конвоєм вивозили з власних володінь, Райх зустрів одного із завгоспів своєї ферми і пошепки наказав, аби той зібрав стільки грошей, скільки міг, щоб заплатити викуп за нього; у Райха було небагато готівки, і в цій ситуації він цілком і повністю покладався на своїх друзів. Одного з працівників Райхової ферми «запрягли», аби той гнав Райхову карету, запряжену кіньми в бік кордону з Росією, куди і мали депортувати Райха. Він сидів на задньому сидінні, закутаний у декілька шарів хутра, аби вберегтися від сорокаградусного морозу. Йому довелося добряче понервувати, поки той завгосп не наздогнав їх і не дав російському старшині хабара у вигляді пачки банкнот; Райх не вказує, хто міг бути його благородним меценатом. Він лише впевнився у тому, що сів в останні сани у погонці так, аби можна було підморгувати сержантові, що їхав позаду на коні. Йому дозволили злізти з саней і повернутися додому. Пізніше до нього дійшла звістка, що один із його сусідів помер у російських таборах.
Австрійські війська тимчасово повернули собі владу над регіоном, але жоден із тих, кого було депортовано, не повернувся додому. Коли росіяни перегрупувалися і знову завдали удару, Райх вирішив прислухатися до другого сигналу до відходу і разом із тисячами інших біженців долучився до складу конвою. Він усе організував так, що його коней та свійську худобу перевезли на південь, де їх продали австрійській армії. Він їхав позаду на фермерській підводі із мішками корму. Від’їжджаючи, Райх озирнувся і побачив, як на пагорбі, що над його будинком, роєм юрбилися козачки. Вони переслідували патруль австрійської кавалерії, стріляючи в них, женучи щосили{58}.
Він вирішив записатися до війська, хоч до призовного віку йому ще залишалося півтора року, та й середньої школи він тоді ще не закінчив. Його відіслали на навчання до офіцерської школи в Угорщині{59}. Райх більше ніколи не побачить своєї батьківщини: «Із щасливого минулого, — писав Райх, — не залишилося нічого».
Восени 1919 року після нервозного захисту праці на тему «Лібідні конфлікти та галюцинації у “Пер Ґюнті” Ібсена» його прийняли до закритого кола Фрейда. Віденське товариство психоаналітиків зустрічалося вечорами щосереди в кабінеті Фрейда, де його члени виступали із доповідями про аспекти психоаналізу, кожну з яких розбирали на частини під акомпанемент чорної кави та сигар (принагідно, темою першої дискусії було психологічне значення куріння). Фрейд використовував одну зі своїх коштовних грецьких урн для встановлення порядку виступів — із неї витягали лоти. Райх, якому було заледве двадцять, був наймолодшим учасником. На одному із таких зібрань Фрейд нагадав Райхові про його юніорський статус, запитавши: «Ви тут наймолодший, чи була б ваша ласка зачинити двері?».
То, мабуть, Садґер запропонував прийняти Райха до товариства. Садґер, якого Фрейд виключив з товариства через його стиль письма норекдаль[17], був експертом з дослідження праць Ібсена, про якого писав розлого і багато, і саме його вплив, скоріш за все, пояснює Райхів вибір інавгураційної роботи. Усе ж ще більшою спонукою для Райха був Отто Вайнінґер, який присвятив своє есе, опубліковане того ж року, що й «Секс та індивідуальність», аналізові Пера Ґюнта; Райх вважав його «красивим й почасти вичерпним». Вайнінґер так зачаровувався Ібсенівською поетичною п’єсою, прем’єра якої відбулася у Відні 1902 року, що вивчив норвезьку, аби прочитати роботу в оригіналі, і поїхав до Осло, щоб подивитися виставу.
Пер Ґюнт — мрійник, лібідний бешкетник, безсовісний егоїст та брехливий хвалько, якого не оминає жодна з усіх можливих екзотичних пригод. Він постійно віддаляється від жорстких реалій свого життя до казки, яку сам вигадав. Як стверджував Вайнінґер, урок, який дає Ібсенівська п’єса, проголошував, що усі ми приречені на самообман: «У цьому житті люди не можуть жити в тотальній правді, щось завжди відділяє їх від неї… [будь це] брехня, помилки, боягузтво, упертість»{60}.
17
Норекдаль (норв.