Своїм учням Фрейд розказував лише про те, чого під час сеансів терапії робити не варто, а от те, що якраз було б доречним, він, як сказав у одній з розмов із Ференці, залишав на «тактичний розвиток аналітика». Згодом Фрейд визнав, що його «здібніші» прибічники так і не допетрали еластичності заданих ним правил і дотримувалися їх так, немов то були заборони. Райх стверджував, що, на думку Фрейда, лише купка аналітиків змогла по-справжньому освоїти його техніку. Під час Берлінського конгресу психоаналітиків 1922 року, де Фрейд прочитав лекцію, матеріали якої були ембріоном виданої в наступному році праці про «Еґо та Ід»[26], він обвів очима присутніх і прошепотів Райхові: «Бачиш цей натовп? Як вважаєш, скільки з них здатні аналізувати, аналізувати по-справжньому?» — Фрейд розігнув лише п’ять пальців, хоч присутніми були 112 аналітиків.
Багато психоаналітиків вважали себе пасивними екранами, на які пацієнти могли проектувати зображення своєї підсвідомості, але які здебільшого не переривали асоціативних потоків їхньої свідомості. Якщо їхні об’єкти аналізу мовчали, то ті обов’язково знаходили спосіб, як би то й самим не теревенити; серед аналітиків побутував жарт, що аби не заснути під час таких «продуктивних» сеансів, їм доводиться курити багато цигарок. (Один аналітик, який прокинувся від того, що пацієнт своїм кашлем промовляв «я перепрошую», виправдовувався, що задрімав, стверджуючи, що його підсвідомість могла належно стежити за пацієнтом, навіть коли сам він спав.) Райх експериментував із такою пасивною технікою аналізу, але вона не надто поєднувалася із його енергійним характером — у психоаналіз його привів Фрейд, який, як тому здавалося, був динамічним конкістадором людської душі. Зводячи перед собою, як йому і радили, емоційний заслін, Райх бачив, що в пацієнтів від цього «лиш розвивалася закореніла безпомічність, злоякісна свідомість, й ті відтак ставали впертими»{104}.
Уже невдовзі після того, як Райх долучився до персоналу Амбулаторії, він запропонував Фрейдові започаткувати проведення технічного семінару, на якому б обговорювалися альтернативні техніки психоаналізу. Отримавши Фрейдівське благословення, було розроблено першу у світі навчальну програму для психоаналітиків. Семінар з технічних питань, який попервах проводили вчителі Райха, Хітчманн та Герман Ньюрнберґ (Райх перейняв у них естафету 1924 року), орієнтувався на навчання менш досвідчених аналітиків, але до дебатів регулярно долучалися й майстри справи. Дійство відбувалося у безвіконному підвалі Товариства кардіохірургів; за описом Гелен Росс, учениці, яка задля участі в семінарі вдалась до паломництва з Чикаго до Відня, «довга зала із довгим столом та масивними кріслами» ставала ще більшою кімнатою страху для клаустрофобів, позаяк потопала у хмарах сигарного диму. Проведення цього семінару посприяло сходженню Райха до головної ролі в теоретичних дебатах, а потім й визнанню в професійних колах. У такій насиченій, важкій атмосфері аналітики розповідали історії своїх професійних спотикань (Райх поділився своїм дебютним випадком із офіціантом) й, сподіваючись знайти нову клінічно-змістовну техніку психоаналізу, виносили на обговорення усі пропозиції, що лиш спадали на думку.
Коли 1918 року в Будапешті Фрейд розказав про ідею створення безоплатних клінік, то не забув оптимістично згадати і про «нову царину психоаналітичної техніки», яка «все ще перебувала на стадії розвитку»{105}. На початку 1920-х існувало дві основні інновації в царині психоаналізу, на які Фрейд міг би посилатися: Ернест Джонс та Карл Абрагам започатковували «теорію характерів», і Отто Ренк та Шандор Ференці (угорський аналітик, який за умов перебування у Відні не пропускав жодного із занять семінару) займалися розвитком того, що називали «раціональною терапією». Як ми побачимо пізніше, Райх щосили намагатиметься звести дві притоки в одну ріку. Ференці все ж відіграв важливішу роль у народженні його теорії функції оргазму.
Фрейд вважав, що дитина проходить крізь серію стадій розвитку, під час яких дитяче лібідо концентрується спочатку в районі рота (оральна стадія), згодом в анусі (анальна стадія), передостанніми були геніталії (фалічна стадія) — вони зазвичай переходили одна в іншу після відлучання немовляти від грудей, привчанні до туалету та розвитку Едіпового комплексу[27] відповідно; й лиш пройшовши крізь усі обряди переходу, особа могла зрости до доконаної дорослої генітальності (генітальна стадія). Фрейд вважав, що невротики застрягали на одній з цих ранніх стадій, де їх лібідо передчасно відгороджувалося й розливалося не лише в симптоми та збочення, але й у негативні риси характеру. Наприклад, у своєму, датованому 1908 роком, есе про анальний характер, Фрейд фіксує на папері спостереження того, що в багатьох його пацієнтів, що підсвідомо фіксувалися на анальній стадії розвитку, спостерігалися такі риси характеру, як законослухняність, надмірна скупість та норовистість.
26
Структурна модель людської психіки. 1923 року Зигмунд Фрейд сформулював теорію функціонування людської психіки стосовно її структурної організації. Психічні функції було згруповано згідно з тією роллю, яку вони відігравали у внутрішньому психічному конфлікті. Фрейд виокремив три основні структури психіки: Воно (Ід), Я (Еґо) та Над-Я (Супер-Еґо).
27
Едіпів комплекс (нім.