Коли Фрейд повернувся до Відня і розпочав приватну практику, про суперечливу ремарку Шарко йому нагадав його колега Рудольф Хрóбак, направивши до нього пацієнтку, що потерпала від істерії, і яка, незважаючи на вісімнадцятирічний стаж заміжньої жінки, були незайманою. Хрóбак саркастично коментував: «Ми обидва добре знаємо єдиний засіб, який потрібно виписувати в таких випадках, але ж ми не можемо. Це: “Penis normalis, dosim. Repetatur!”»[30] У своїй клініці Фрейд, перед тим як проміняти їх на гіпноз, застосовував гідротерапію, електротерапію, масаж та лікування відпочинком за методою Віра-Мітчела. Рейчел Мейнс побивається у докорах цікавості, чи Фрейд, який заявляв про певну компетенцію в питанні різниці між вагінальним та кліторальним оргазмами (він вважав останній незрілим та менш вартісним, що у 1960-х вибішувало багатьох феміністів), колись та й робив пацієнткам «вагінальний масаж». У «Дослідженні істерії» Фрейд писав про випадок «Елізабет ван Р.», у якої ставався оргазм, як тільки Фрейд начебто, щоб перевірити її реакцію на біль, «натискав чи то щипав» її за ногу.
У датованому 1893 роком листі до свого товариша та наставника Вільгельма Флісса Фрейд писав, що нервові захворювання почасти були продуктом невнормованого сексуального життя, й припускав, що ліки від неврозу лежать десь на дорозі, що прокладена за маршрутом вільної любові: «Єдиною альтернативою може стати вільний сексуальний зв’язок між молодими чоловіками та жінками, — писав той, — у іншому випадку, варіанти — це мастурбація, неврастенія… за відсутності такого методу лікування, суспільство, здається, впаде беззахисною жертвою перед невиліковним неврозом». Упродовж перших десяти літ практикування психоаналізу Фрейд продовжував наполягати, що до неврозу призводили вимушене утримання від сексуальних контактів та перервані статеві акти (переконання, що його колега Ізидор Задгер, який переймав від Фрейда все, що треба і не треба, вочевидь, відстоював на початку 1920-х), після яких лібідо було змушене шукати нове гирло витоку і знаходило його в істерії та невротичній поведінці. 1905 року навіть після того, як той втратив контакт із Фліссом, Фрейд продовжив відстоювати думку, що «ніякий невроз не загрожує людині, у якої нормальне vita sexualis[31]».
Декотрі колеги Фрейда, зокрема австрійський лікар Отто Ґросс, трактуючи його названі вище переконання, вдавалися до крайнощів. Ґросс заохочував людей відкидати те, що йому видавалося застарілою хвороботворною моральною упередженістю: «Нема чого соромитись!»{113}. Як стверджує Ернест Джонс, який було подружився з Ґроссом і розмови із ним сприймав за перший проведений ним аналіз, стверджував, що Фрейд високо цінував Ґросса і вважав, що з-поміж його прихильників у того найоригінальніший склад розуму. Джонс твердив, що попри те, що морфінова та кокаїнова залежність, зрештою, зробила з нього параноїдального аналітика-екстреміста, «образ романтичного генія, який Ґросс одягав на себе, був найдовершенішим із тих, що я коли-небудь стрічав». У вересні 1907 року Юнг написав Фрейдові стосовно радикальних ідей Ґросса: «Док. Ґросс каже мені, що він швидко призупиняє процес трансферу між пацієнтом та аналітиком шляхом перетворення людей у сексуальних аморалів. Він стверджує, що фіксований трансфер пацієнта до аналітика — ніщо інше, як символ моногамності, а відтак — симптом пригніченості. Воістину здоровим станом для невротика є сексуальна аморальність»{114}. (Упродовж усього наступного року Юнг лікуватиме Ґросса від наркотичної залежності в Швейцарії.)
У своїй опублікованій 1908 року праці «Цивілізована моральність сексу та нервозність сучасників», Фрейд розкритикував пуританізм усталених моральних норм статевого життя, таких як вимушена моногамія та сексуальна абстиненція, які так часто призводили до неврозу та садизму. Фрейд стверджував, що нестача сексу настільки ж дегенеративно впливає на рід людський, як і інбридинг[32], і що подальше придушення сексуальних інстинктів взагалі могло поставити під питання існування людства як раси загалом. «Ну не можу я повірити, — писав Фрейд, — що утримання від сексу сприяє формуванню енергійної самодостатньої людини-діяча чи то визначного мислителя, відважного першовідкривача та реформатора; набагато частіше його продуктом є “просто хороші” невдахи, що згодом губляться в натовпі»{115}. Фрейд запитував, чи вартує цивілізована моральність сексу того, що сама вимагає від нас? От за розвиток саме цього фундаментального запитання і взявся Райх.