Управління Навчальним інститутом довірили Гелен Дойч, яка була на тринадцять років старшою за Райха. Під час війни вона була єдиною жінкою-аналітиком у клініці Юліуса Ваґнера-Йореґа (вона втратила роботу, коли з фронту повернувся Пауль Шильдер) й одразу перед цим провела один рік у навчальній установі Берліна, де її науковим керівником був директор закладу Карл Абрагам. Дойч сказала своєму біографу Полу Роузенові, що Навчальний інститут був спроектованим, аби спекатися Райха (який був більше аніж просто параноїком), і що вживалися заходи, аби піддати Райхову «непристойну наполегливість на своїх ідеях [«неправдиву пропаганду “оргастичної ідеології”]… об’єктивному контролю»{130}.
Хоча багато віденських аналітиків тоді не поділяли Райхового бачення сексу чи то вважали його «очевидним», як-от, наприклад, Дойч, самого Райха сприймали як неперевершеного аналітика типів пацієнтів. Навіть Федерн стверджував, що Райх був найкращим діагностом з-поміж молодшого покоління, а його семінар із технічних питань, що проводився в Амбулаторії, був таким повчальним, що велика кількість старших представників Товариства регулярно відвідувала його. Райх вів семінар «невимушено та спонтанно», — пригадує Райхів учень зі Сполучених Штатів Вальтер Бріль{131}. Райх подбав про те, аби кожне заняття присвячувалося обговоренню терапевтичних невдач (варто пам’ятати, що Райх так ніколи і не завершив аналізу самого себе), і обговорення цих випадків бувало затягувалося до першої години ночі. «Райх мав незвичний дар співчуття до своїх пацієнтів», — Ричард Штерба писав про те, як Райх ставив точні та чіткі діагнози: «Він був вражаючою індивідуальністю, сповненою молодечого запалу. Манера його мови спонукала до дій; він чітко й рішуче давав розуміти, що мав на увазі. Він мав особливе чуття динаміки тіла. Його клінічна проникливість та технічні навички зробили з нього неперевершеного вчителя». Анна Фрейд була однією із слухачок Райхового семінару з технічних питань й одного разу відіслала йому листівку-оду, де запевняла, що він був spiritus rector[34], «учителем-натхненником»{132}.
Того року, коли Райх перейняв посаду завідувача семінару, Фрейдові учні Шандор Ференці та Отто Ренк, котрих Фрейд, після того, як Юнг вийшов із його фавору, вважав потенційними правонаступниками, опублікували працю «Розвиток психоаналізу» (1924). Вони розкритикували «класичну техніку» за її сухе поклоніння теорії, а не терапії, й запропонували новий метод, що мав пришвидшити процес лікування розмовою й дати аналітикам змогу прорватися крізь найбільш стагнаційні випадки захворювань: вони акцентували увагу на тому, що ще на світанку існування психоаналізу нічого незвичного не було в тому, що пацієнти одужували вже за лічені дні чи тижні. Ференці та Ренк запропонували ввести «активну техніку втручання», згідно з якою психоаналітик встановлюватиме конкретний часовий ліміт для терапії й діятиме щодо психічно хворого вже не як емоційно незалежний хірург, який слухає зі своєї невидимої позиції поза кушеткою й пропонує холодні версії трактування причин захворювання, а радше функціонуватиме як напористий поводир, який підбурює та вимагає зусиль від пацієнта (Ференці дав цьому термін «акушерська мисленнєва допомога»){133}. Вони не надавали дитячим спогадам пацієнтів великого значення, вважаючи, що це марна трата часу і що рівносильне лікувальне значення для пацієнта мало б відтворення та переживання заново їхньої травми в процесі співпраці між лікарем та пацієнтом в рамках ситуативного трансферу: «Ми споглядаємо процес сублімації, — писав Ренк із наново набутим терапевтичним оптимізмом, — який у повсякденному житті хоч і вимагає років навчання, але зараз відбувається на наших очах».