Декотрі нацисти, здавалося, навіть поділяли дещо викривлені версії сексуальних переконань Райха. У своїй ухваленій партією книзі-порадниці «Секс-любов-шлюб» (1940) нацистський психолог, доктор Йоганнес Шульц описує секс як «святий» акт і схвалює дитячу та підліткову мастурбацію та позашлюбний секс, закликаючи усіх молодих жінок скинути з себе кайдани обмежень і насолоджуватися «резонуючою людськістю», на яку ті мали право. Як і Райх, Шульц розрізняв поспішний, поверховий оргазм та оргазм, що вів до «справді інтенсивного вирішення… екстраординарно глибоко захованих порушень та потрясінь цілого організму».
Для тих, хто не підпадав під опис того, що Райх назвав би «оргастично здатним» ідеалом, у Шульцовій голові приберігся тоталітарний варіант вирішення проблеми: він закликав до винищення людей з вадами та «спадково хворих» гомосексуалів. Під провідництвом Матіаса Ґерінга з Німецького інституту психотерапії, до складу якого входили Німецька та Австрійська асоціації психоаналітиків, Шульц змушував гомосексуалів займатися сексом із повіями під його клінічним наглядом. Лише ті, що отримували задовільний оргазм, забезпечували собі спасіння та поїздку в потягу до концентраційних таборів.
Багато представників лівиці вбачали сексуальний лібертаріанізм нацистів як доказ того, що Райхові ідеї пішли в хибному напрямку. Колишній колега Райха психоаналітик Еріх Фромм, який інкорпорував масу Райхових ідей у свій бестселер «Втеча від свободи» (1941), піддавав сумніву зв’язок між сексуальними обмеженнями та авторитарними тенденціями, стверджуючи, що нацисти, навпаки, ще й довели, що сексуальна лібералізація не обов’язково передбачає політичну свободу. На відміну від Райха, Герберт Маркузе, мабуть, найвідоміший представник Франкфуртської школи, також зумів побачити, що нацистська партія (звичайно, в межах расової еліти) взагалі-то пропагувала сексуальне задоволення{245}, «націоналізуючи» таким чином царину навіть найбільш приватних актів на благо держави{246}.
«Масова психологія фашизму» вийшла в світ у вересні 1933 року, приватно опублікована у Копенгагені Райховим аматорським видавництвом «Verlag für Sexualpolitik» (яке того ж року видало й «Аналіз характеру»). Книга стала такою популярною, що її додруковували вже в квітні наступного року. Першими людьми, які заперечили Райхову критику фашизму, були, хай як це не дивно, ті, кого він вважав своїми товаришами. Речення, яким читач відкриває для себе Райхову книгу, твердить: «Робітничий клас Німеччини зазнав нищівної поразки». Така оцінка політичної ситуації в країні не збігалася з уперто оптимістичною евалюацією від Комінтерну[41], в якому стверджували, що революція, незважаючи на її нещодавній реверс, все ще була неминучою в Німеччині{247}. Попри те, що після пожежі у Рейхстазі колись можновладна партія вже була поза законом у Берліні, дехто з комуністів-емігрантів, яких Райх зустрічав у Данії, наївно думав, що Гітлер протримається якихось шість місяців і що вже зовсім скоро вони зможуть повернутися до Німеччини.
Журналісти данської комуністичної газети «Арбайтерблад» розібрали «Масову психологію фашизму» на маленькі шматки і проковтнули. У статті йшлося, що книга — «контрреволюційна». Проти Райха знову зазвучали такі ж аргументи, що лунали і в Німеччині, коли Райх опублікував «Сексуальні страждання молоді». Тоді йому теж закидали, що він був дріб’язковим буржуєм, споганювачем комуністичної молоді і що сексуальний невроз — буржуазне захворювання. Комуністична партія, здавалося, втратила терпіння до Райхового бренду сексуальної політики.
На відміну від Німецької комуністичної партії, віднедавна занепалої рушійної сили комунізму в Європі, її данський аналог виграв свої мізерні два перші місця в парламенті аж 1932 року (що становило приблизно 1 % голосів), і це при тому, що на той час 40 % робітників сектору промисловості Данії тинялися без роботи. Соціал-демократи, про яких навіть затятий комуніст Бертольд Брехт міг відізватися добре, залишилися беззаперечними чемпіонами робітничого класу{248}. Так чи інакше, малопартійний осередок данської бюрократії мав повноваження виключити Райха із Комінтерну. Після його відданого служіння саме ця от маленька групка данців (що й досі не надто віриться) встелила йому доріжку, якою той мав піти з партії.
41
Комуністичний Інтернаціонал — міжнародна організація комуністичних партій, якою керували з Кремля і яка перебувала під повним контролем Іноземного відділу НКВС.