Выбрать главу

Зрештою, само собою питання Райхового психічного здоров’я стало темою, що потребувала офіційного вироку від сім’ї Фрейда. Пророцтво Анни Фрейд, що «це завершиться недугою», можна розглядати як самодостатнє: вердикт у цій справі був не так діагнозом, як виконавчим рішенням, прийнятим для захисту психоаналізу від того, що його охоронці вважали відхиленням від його природного курсу. Однак прийнята ними постанова-образ Райха згодом викристалізується поміж його сучасників у форму глибоко прихованої істини.

* * *

Райх повернувся на континент. Намагаючись знову потрапити до Данії, він ризикнув, подорожуючи назад через Німеччину, і на три години зупинявся в Берліні. «Те, що можна було побачити на вулицях, заганяло в стрес, — писав він. — Повсюди були солдати; люди виглядали пригніченими, ними керувала апатія; стояла доба нервового неробства»{263}. Райх упізнав колишнього товариша, але уникнув можливості привітатися з ним, бо ж знав, що багато комуністів навернулися до нацизму; йому казали, що, відколи той поїхав, цілі дивізії комуністичного «Арбайтверу» долучилися до нацистських штурмовиків.

У ресторані, що на залізничній станції, Райх зустрівся з однією зі своїх коханок — танцівницею-авангардисткою, хореографом Ельзою Лінденберґ. Вона була блондинкою, арійкою і на дев’ять років молодшою за Райха. Вперше вони зустрілися на першотравневому параді 1932 року. «Я дізналася про Віллі Райха, коли ночами гуляла Берліном із баночкою клею та антигітлерівськими плакатами», — Ельза Лінденберґ згадувала в інтерв’ю німецькому телебаченню наприкінці 1980-х. «Віллі сказав мені, що його випроторили з партії», — пригадує Ельза. Запитавши, що той робитиме далі, він відповів, набундючившись: «Я продовжуватиму!».

Для Лінденберґ діонісійська естетика сучасного танцю містила інтимний зв’язок із сексуальною свободою. 1919-го — рік, коли Райх зустрів Фрейда — Лінденберґ виграла стипендію до «класу обдарованих» школи Гелен Ландж у Берліні. Згодом вона продовжила навчання і отримала диплом у школі Лабан, якою керувала Ґерта Файст, ентузіастка «Freikörperkultur» (вільний рух тіла), яка прославилася своїми виступами голяка і вірою в лікувальні властивості голого танцю. Від 1927 до 1933 року Лінденберґ танцювала в муніципальній опері Берліна, де засновник сучасного танцю Рудольф фон Лабан був директором балету.

В «Імперії екстазу: нагість та рух у німецькій культурі тіла у період між 1910 та 1935 роками» історик танцю Карл Топфер пише про радикальний, шалений, «експресивний» стиль, який практикував Лабан: «Німецький танець зрівняв звільнене тіло не із потужною силою, що є ознакою широкого спектру емоцій, але із здатністю ознакувати чи то пережити єдину, величну, верховну емоцію: екстаз»{264}. Екстаз, як показували, наприклад, в однойменному фільмі 1933 року, у якому Геді Ламар крупним кадром б’ється в судомах першого знятого в історії людства на камеру (симульованого) оргазму, багато прихильників культури людського тіла вважали тим, що повернуло віддалений, механізований об’єкт сучасності (людину) назад до гармонії з її тілом, природою та підсвідомим ритмом життя.

Хоча Енні Райх і толерувала Райхові зради, серйозність його стосунків із пані Лінденберґ суттєво посприяла розриву їхнього шлюбу. Енні Райх написала Лінденберґ: «Ваше щастя збудується на моїх сльозах»{265}. Єва Райх якось сказала, що Лінденберґ, без жодного сумніву, була коханням Райхового життя: «Ельза Лінденберґ мені дуже подобалася. Вона була доброю до мене, коли я ще маленькою дівчинкою дуже цього потребувала… Коли я вперше зустріла її, вона була просто божественною. Балерина Берлінської опери, що танцювала в ансамблі, вперше я побачила її в “Петрушці”[43]. Вона, здається, виводила ведмедя — так красиво. Я не заперечувала, аби батько обрав її замість моєї матері. Правду кажучи, я й сама в неї дещо закохалася».

Після того, як наступного року владу узурпували нацисти, добре знану комуністку Лінденберґ звільнили з Державної опери разом з її єврейськими танцюристами, звинувативши їх у «державоруйнівній діяльності»{266}. Було виписано ордер на її арешт, а її квартиру обшукали (як і Райхову за рік до того), і їй також треба було втекти з міста.

вернуться

43

«Петрушка» — балет Ігоря Стравінського, написаний для Дягілевської балетної трупи.