Гольт сидів на ведмежій шкурі, поклавши ноги на підсунутий до ліжка стілець. Тут він почував себе чудово. Вольцов, стоячи біля дубового столу, робив якийсь дослід — під ретортою горіла спиртівка. Надворі вже сутеніло.
— Якщо мені вдасться дослід з азотною кислотою, то я зроблю динаміт.
— А навіщо тобі динаміт?
— Бомби виготовлятиму, справжні бомби, а не якісь там хлопавки з чорного пороху!
«Навіщо йому бомби? — подумав Гольт. — Можливо, хоче підкласти Маасу під кафедру?» Він засміявся. З реторти вже піднімалась їдка пара. Вольцов відчинив вікно. В кімнату линув церковний дзвін… «Під звуки церковних дзвонів Вольцов виготовляє бомби!»
— Ти тільки уяви собі,— заговорив знову Вольцов, — підкладеш одну таку бомбу під нашу бурсу, і від неї не залишиться каменя на камені! — Ця ідея захопила його. — Ні, краще прив’язати ту бомбу Маасові до сідниці…
Гольт палив сигарету і розглядав книжки, що лежали довкола. Це були твори з історії воєн і військової справи: Верді дю Вернуа, «Дослідження з історії керування військами», Рюс-тов, «Історія піхоти», принц Крафт цу Гогенлое, «Воєнні листи про артилерію»; тут же Гольт побачив і товстого довідника. Він узяв у руки цю книгу в еластичній шкіряній палітурці і, розкривши, прочитав на титульній сторінці заголовок: «Люц фон Вульфінген, генерал-лейтенант, викладач Королівської прусської військової академії. Довідник військової академії, укладений за алфавітом з стратегічними і тактичними коментарями та хронологічним покажчиком всіх баталій, боїв і сутичок, відомих світовій історії, а також полків і полководців, які брали в них участь, з додатком 212 ілюстрацій, перероблений і доповнений Отто Оттерном, графом цу Оттбах, майором у відставці. Видання друге, 1911 рік.»
Гольт гортав тонкі сторінки. Слово «Тагіне»[14] підкреслене червоним олівцем. Тут же на полях рукою Вольцова було написано: «Тотіла — тюхтій, Нарзес — молодець!» А проти слів «Мільтіад біля Марафона» Гольт побачив той самий знайомий почерк: «Канни ще задовго до Каннів?» [15]
Гольт відклав убік довідника і витяг з купи книг" Фауста» Гете.
— Ти що, читаєш «Фауста»? — здивовано запитав він.
— Я просто чув, що там серед діючих осіб є солдат, — пояснив Вольцов. — Проглянув ті місця, — з точки зору військового зовсім не цікаво.
Він погасив спиртівку і відсунув убік реторту. В кімнаті стало зовсім темно. Вольцов увімкнув світло. Гольт розкрив «Фауста» і прочитав: «Присвята». Пробігши поглядом перші рядки, він зупинився на словах: «Реальне все від мене мов тікає, а все, що зникло, дійсністю стає…» «Як чудово», — подумав він про себе і несподівано запитав:
— Скажи, Гільберт, ти любиш згадувати своє дитинство?
— Ні! Навіщо? — здивувався Вольцов. — А ти… Чому це ти не живеш з батьками?
— Вони розлучились, — неохоче відповів Гольт. — Батько залишив сім’ю, а з матір’ю я просто не вжився. Сам не знаю чому. Вона якась… неласкава, жорстока, не така, як інші матері. Взагалі-то вона щедра. В нашому місті була спортивна школа, то мати навіть найняла для мене окремо тренера джіу-джитсу. Нічого не шкодувала… Але відносно всього іншого… А моя тітка, що живе в Гамбургу, ще гірша. Та — немов крига. Вона завжди у нас стирчала. А мені це баб’яче товариство просто в печінки в'їлось. Постійні сварки, скандали.
— А чому ж ти не живеш з батьком?
— Його позбавили батьківських прав. Якщо я до нього піду, мати забере мене з допомогою поліції. Мій батько бактеріолог, професор — знаєш, як Роберт Кох… Раніше він викладав у інституті, а потім працював на промислових підприємствах. Тільки й думав про свою роботу, правда, зі мною був дуже лагідний… Але мати каже, що він мізантроп і зовсім відірваний від життя. — Гольт замовк. Він міг би ще багато розповісти. Але ці розмови ні до чого. Не цікавили вони і Вольцова. — Кінець кінцем мати відпустила мене з дому, і ось я тут.
— На щастя, — додав Вольцов. — Інакше я вже давно б вилетів з гімназії.— На те, що саме на Гольтові лежала провина за все, Вольцов дивився крізь пальці.—І між іншим, — буркнув він, — я вже давно збираюсь тобі сказати. Того, що ти визволив мене з тієї халепи, я ніколи не забуду! Коли захочеш мене про щось попросити, — додав він з суворою урочистістю, — нагадай мені цей випадок. І хай я буду останнім негідником, якщо не виконаю твою волю…
14
В бою під Тагіне 552 року було розбите військо короля остготів Тотіли візантійським полководцем Нарзесом.
15
Мається на увазі, що афінський полководець Мільтіад розбив війська персів біля Марафона у 490 році до н. е. таким же чином, як це зробив уже набагато пізніше, у 216 році до н. е., Ганнібал в бою з римлянами біля Каннів. Битва біля Каннів увійшла в історію як зразок оточення обох флангів ворога і остаточного його знищення.