Опам’яталися вони на території кам’яновугільної шахти. За ними палахкотів вогонь. Довкола на землі сиділи і лежали люди, мовчазні, мов мертві, чути було тільки дитячий плач. Серед них, скоцюрбившись, нерухомо сиділа фрау Ціше. Гольт зняв з неї каску. Дівчинка, що лежала біля його ніг, не подавала ніяких ознак життя. Щоб звільнити собі руки, Гольт одяг на голову каску і поніс дитину на розташований поблизу в палатці санітарний пункт.
— Хто її батьки?
— Не знаю, — відповів він.
Лікар схилився над дитиною, потім випростався, опустив стетоскоп і сказав через плече:
— Ех! [28] — А потім, обернувшись до Гольта: — Марно ви старались.
Гольт стояв мов закам'янілий. Він дивився на дитину. На ній були червоні черевички.
Якась дівчина розносила каву в щербатих фаянсових чашках. Гольта відтіснили вбік. Але він все ж роздобув чашку кави і поніс її фрау Ціше.
— На, випий! — Вона слухняно випила. — Хочеш ще? — Вона заперечливо похитала головою. Гольт пішов з чашкою назад і попросив налити ще.
— Що з тобою? — запитала дівчина. — Ти не поранений?
Гольт похитав головою. Він повернувся до фрау Ціше.
— Ходімо!
Вони змішалися з натовпом, що суцільним потоком сунув на захід. Незабаром дійшли до вузького каналу, через який вів дерев’яний місток. Далі! Товарна станція, що межувала з величезною фабричною територією. Частина погорільців залишилися тут, посідавши на клунках і чемоданах. Гольт і фрау Ціше поплентались далі шосейною дорогою на захід. Була третя година ночі.
Останні кілометри Гольтові довелося майже нести на собі фрау Ціше. Східцями угору, до квартири, він просто тяг її за собою. Тут він і сам уже зовсім знесилів. Гольт ще зняв з фрау Ціше обгоріле пальто, уклав її на ліжко і вкрив ковдрою. Вона не розплющувала очей. Зуби в неї цокотіли. Гольт пішов у ванну. Фрау Ціше ослаблим голосом попросила:
— Залишся зі мною!
Він глянув у дзеркало. Обличчя — закривавлене, на лобі і на підборідді обдерта шкіра. Він почав умиватись. Лице, руки і шию пекло ніби вогнем. Волосся в багатьох місцях було обсмалене, мундир мов решето попропалювало іскрами, манжети на штанях пообвуглювалися.
Гольт вернувся у спальню і, знеможений, присів до неї на ліжко.
— Ти відразу ж поїдеш?
— Так, — відповіла вона беззвучно, не розплющуючи очей.
— А ти знаєш, куди їхати?
— Так, у мене є родичі у Мюнхені.
Він помовчав.
— Побудь зі мною, — попрохала вона. — Мені дуже страшно.
Він підвівся.
— Мені час на батарею.
Вона заплакала.
— Залишся, прошу тебе!
Він сказав:
— Нехай тобі щастить.
Вона гукнула йому вслід:
— Вернер!
Він хряснув дверима І вибіг на вулицю.
Готтескнехт стояв на східцях перед канцелярією. Гольт доповів, що повернувся. Вахмістр уважно оглянув його від непокритої обпаленої голови до ніг.
— Мабуть, попали під бомби?
— Так точно!
— У Ваттеншейді?
— Так точно!
Готтескнехт помовчав. Потім запитав:
— Ну і як… розкисли?
Гольт заперечливо похитав головою.
Готтескнехт набив люльку і закурив.
— Підіть до санітара. Нехай дасть вам мазі від опіків і пластир. А може, хочете в шпиталь? Ні? Ну, гаразд. Обміняйте мундир. Загубили пілотку? Напишіть рапорт, я підмахну, хай Ваксмут підшиє його до паперів. Все одно ота комірчина якогось чудового дня згорить з усім лахміттям.
— Слухаю, пане вахмістр!
Готтескнехт довго дивився на Гольта.
— Мабуть, ледве ноги винесли?
— Так точно!
— Сам?
— Я таскав за собою маленьку дівчинку. І одну жінку. Це через неї мені так перепало. Коли я нарешті виніс дівчинку з вогню… вона була… вона була вже мертва.
— Гольт! — сказав Готтескнехт, спускаючись низенькими сходами. Він зненацька узяв його за лікоть і повів у бік вогневої позиції.— Вернер… вище голову, хлопчику! — Вахмістр говорив зовсім тихо. — Стиснути зуби! Триматися мужньо! Не занепадати духом. Це єдиний шанс. Хоч дехто з вас та повинен уціліти. Війна кінчиться, можливо, вже зовсім скоро. Ви мусите вижити.
Вони зупинилися.
— Зрозумійте мене правильно, — вів далі Готтескнехт, ніби намагаючись переконати Гольта. — Я вчитель. Таких хлопців, як ви, я навчав у школі і хочу робити це й надалі. Невже мені доведеться стояти перед порожнім класом? Ви мусите вижити! Коли закінчиться оця війна, почнеться… ще жорстокіша боротьба. Загинула не тільки ота маленька дівчинка, Гольт. Убитих безліч. Вже занадто багато жертв забрала ця війна. А коли вона закінчиться, у нас буде прірва роботи. Кашу варили протягом п’яти років, а їсти її доведеться ціле сторіччя. — Він подивився проникливо Гольтові у вічі.— Той, хто сьогодні добровільно сідає на керовану торпеду або йде в загони ополчення і протитанкові частини, той дезертир! Він тікає від ще важчої, але відповідальної роботи, котра на нас чекає. А той, хто докладає всіх зусиль, щоб зберегти своє життя, — не тому, що він боягуз, Гольт, а тому, що вміє дивитися вперед, — той збереже себе для… Німеччини!