— Пане доктор, — сказав Гольт рішуче, — чи не могли б ви знайти кілька хвилин для… розмови сам на сам?
Адвокат з дружиною перезирнулися.
— З задоволенням, я до ваших послуг.
Він провів Гольта до себе в кабінет. Вздовж стін тяглися стелажі, на них — сотні книжок. Сидячи в м’якому кріслі, Гольт ніяк не міг позбутися тривожного передчуття. «Що це я знову затіяв? Ще надірвусь…»
— Я… в зв’язку з учорашнім… — почав він, затинаючись. — Я прийшов до висновку… вірніше, я хочу сказати, що можна страшенно помилитись, але, мені здається, ви…
— О, боже, — перебив адвокат, — прошу вас. Навіщо згадувати вчорашнє! Ми, правда, трохи посперечались, але яке це має значення! Навпаки, нам повинно бути неприємно, але аж ніяк не вам. Іноді погляди батьків розходяться з поглядами дітей, хай це вас не бентежить!
Він підвівся.
— Ви мене не так зрозуміли, — квапливо сказав Гольт. — Я хочу пояснити, що мене спонукало звернутись до вас… Розумієте, саме до вас… у справі, яка вимагає цілковитого довір’я.
Доктор Гомулка знову сів.
— Тоді розказуйте все, що у вас на душі. Будьте відверті. Як вам відомо, я перебуваю в партії, і з цього боку ви можете розраховувати на те, що я вас зрозумію, вам нічого побоюватись, а коли щось інше… повірте, я вислухаю вас, як свого рідного сина…
— У мене в цьому місті є подруга, — сказав Гольт і боязко глянув на адвоката, чи не сміється той. — Дівчина ще зовсім молода. її звати Гундель Тіс….
— Тіс, Тіс?.. — повторив адвокат. — Чекайте! Здається, пригадую. Не дивуйтесь, у місті я знаю всіх. Здається, було рішення суду в справі опікунства…
— Дуже можливо. Вона сирота.
— Так, так, тепер я пригадав… Вона втратила обох батьків… з причини… з дуже сумної причини. Недавно в неї змінився опікун. Так чим же я можу бути вам корисним?
— Я був сьогодні в сім’ї, де вона має протягом року відбувати повинність, — вів далі Гольт.
Але адвокат знову перебив його:
— А чи відомі вам обставини, котрі спричинилися до смерті її батьків? Відомі? В такому випадку, пробачте, я повинен вас запитати: чи не вважаєте ви за необхідне припинити всякі стосунки з цією дівчиною?
— Якщо ви цього від мене чекаєте… — хрипким голосом промовив Гольт. «Яке розчарування!..»
— Нічого я не чекаю, — незворушно відповів адвокат. — ' Я тільки запитую. Значить, ви не вважаєте це необхідним? Чудово. Це якраз відповідає тому, що я чув про вас від Зеппа. Отже, далі, будь ласка!
— Я був там сьогодні! Ви не уявляєте собі, яке там оточення. А люди…
— Я уявляю. Я знаю того чоловіка. Він служить у одному з відділень місцевої тюрми. Та і взагалі користується славою… зразкового націонал-соціаліста. Крім того, він і є опікун дівчини. Деякі спроби перешкодити цьому в силу згаданих обставин заздалегідь були приречені на невдачу.
— Чи не можна забрати її звідти? — запитав Гольт. — Чи не можна їй якось допомогти?
— Ні, не можна, — пролунала категорична відповідь. — Jura noscit curia [32]. Повірте, це неможливо, взагалі неможливо, і особливо зараз. Мені відомо багато таких же і аналогічних випадків, — сказав він, спрямувавши погляд на викладену дерев’яними плитками стелю. — Є й незрівнянно гірші. Вам залишається тільки одне: приєднатися до тих, хто чекає.
— Чекає? — запитав Гольт. — Але на що ж?
Адвокат пригладив рідке волосся.
— Credo rem integram restitutum iri! [33] — промовив він пошепки. І продовжував усміхаючись. — Вірю, що казковий королевич скоро звільнить нашу зачаровану красуню.
Увійшов Зепп. Гольт підвівся.
— Щиро дякую, пане доктор!
— Раджу вам не турбуватися, любий Вернер Гольт! Дівчина не така вже самотня, як ви думаєте, — Він провів обох хлопців аж до хвіртки саду.
Гольт ламав собі голову. Дещо в словах адвоката здалося йому туманним.
— Твій батько чудова людина, — сказав він Гомулці.
На це Гомулка розсудливо відповів:
— Так, ми розуміємо один одного. Тільки іноді… іноді мені здається, що деякі речі він дуже спрощує. А насправді все набагато складніше!
Вольцов сидів у своїй кімнаті серед безладдя і хаосу і перегортав сторінки чорних зошитів. Його рюкзак, уже спакований, стояв біля дверей.
— Ми від’їжджаємо о вісімнадцятій, через Прагу, — сказав він. — Це гніздо десь на чехословацькому кордоні. Нам, можливо, доведеться воювати з партизанами. Я говорив по телефону з Ессеном, Готтескнехт передає вам вітання. Що ти на мене дивишся, Зепп? Біжи скоріше додому! Рівно о четвертій зустрінемось у кав’ярні навпроти базару.