— З мене досить. Я виписуюсь!
Увечері він одержав листа від Феттера.
— Рештки роти знову повернули в табір, — повідомив він. — Феттер пише, що його відпустять приблизно в середині жовтня.
Через два дні Вольцов у повному походному спорядженні стояв біля постелі Гольта. Вони вперше розлучались.
Гомулка майже не розмовляв. Він лежав у постелі і дивився прямо перед собою у простір. Іноді його відвідував дядько — зубний лікар, що жив у Дрездені.
Гольт читав вірші Гельдерліна. Спочатку він ніяк не міг звикнути до незвичайного ритму. Лише деякі вірші він розумів. Частіше він сприймав лише їх настрій, — вони були пройняті глибоким смутком. Але витонченість і мелодія віршів хвилювали його, навіть коли слова залишалися незрозумілими. А були вірші, які назавжди вкарбувались в його пам’ять: гнівна відповідь юнака «Мудрим радникам» і особливо елегія «До природи». Він читав і перечитував їх стільки разів, що вивчив напам’ять. «Так, юнацькі мрії вмирають, — думав він, — це якраз те, що я переживаю тепер: надії і прагнення розвіюються, спадає завіса ілюзій, за якою ховалось життя. Що ж залишається? Самотнє, заклякаюче «я», і ніколи не знатиме воно спокою». Він читав: «І провісники перемоги сходять у морок, повідомляючи: битву виграно!» Це вразило його. «Живи і квітни, батьківщино, і не рахуй убитих! За тебе, люба, жоден не загинув марно…»
«Якби я міг це сказати! — думав він. — Якби я міг бачити у війні страшну, але чисту і святу справу, про яку я колись мріяв… Якби міг бути впевнений, що війна ця справедлива, а отже, осмислена й потрібна! Нестерпний і страшний не самий бій, а лише його безглуздість, непотрібний героїзм, невиправдане беззаконня… Бій Вольцова на тартаку, — тепер він це усвідомлював, — був символічний. Вони билися без наказу і мети, тільки щоб приховати кривавий, страхітливий злочин! Хто ж винний у тому, що ми мусимо віддавати і сили, і життя — все, що ми маємо, марно? Що ми ведемо нічим не виправданий, безнадійний бій лише для того, щоб не дати пролитися світлу, щоб заховати у мороці ночі тисячі й тисячі таких от тартаків?»
Так міркував він цілими днями.
Він просив приносити йому книжок з бібліотеки шпиталю і читав усе, що потрапляло під руку, — книжки, які роками стояли на полицях і яких ніхто ніколи не брав. Грецьку космогонію від Гесіода до орфиків, дисертації про антиномії чистого розуму Канта, «Фауста» Гете та багато романів, — книжки, які хтозна-як потрапили в шпиталь.
Коли йому дозволили встати і Гомулка теж підвівся з постелі, вони мало-помалу знов почали розмовляти. Був жовтень. Сонце вже не гріло, але в погожі дні вони часто прогулювалися алеями шпитального саду.
— Я все думаю, що ж буде далі? — сказав одного разу Г ольт.
Гомулка знизав плечима.
— Звідки мені знати?
Адвокат Гомулка приїхав побачитись з сином. Він передав Гольтові листа від Гундель. І при цьому, ніби вітаючи клієнта з виправдувальним вироком, сказав:
— Що стосується цього юного створіння, любий Вернер Гольт, то вона… Власне, я повинен був би сказати «воно», проте тут, мабуть, граматичному родові слід віддати перевагу над genus naturalis[35]. Отже, вона шле вам оце з найкращими побажаннями швидкого одужання. Моя дружина завжди дуже рада бачити Гундель.
А коли він перед від’їздом прийшов прощатися, то схилився над ліжком Гольта.
— Між іншим… вам нічого хвилюватися. In casum casus [36] все передбачено. Те, що, можливо, чекає на опікуна, ні в якому разі не торкнеться підопічної,— в цьому я можу вам поручитися!
Лист Гундель радував Гольта, але разом з тим викликав у нього почуття сорому. Коли він про неї думав, йому ставало особливо тяжко. «Чи наважуся я коли-небудь подивитися їй в очі? Не можу я їй признатися, що вистрелив би тоді, на шкільному подвір’ї…» Це мучило його, як невигойна рана. «А якщо знову такий наказ… і я його виконаю… тоді…» Щось ніби нашіптувало йому: «Як же ти житимеш з таким каїновим тавром на чолі?» Такі думки не давали йому спокою. Одного разу він сказав Гомулці в саду:
— Скажи… коли на шкільному подвір’ї ти дивився в потилицю сторожеві… якби Бем наказав тобі…
Гомулка ніби відмахнувся від чогось рукою. Гольт замовк.
— Не знаю, чи є сенс копирсатися в цьому, — мовив нарешті Гомулка.
— Ні, ти не ухиляйся! — наполягав Гольт. — Ти б його розстріляв? Так чи ні?
— В ту хвилину — так.
— А зараз?
— Зараз?.. — Дихання Гомулки зробилося частішим. — Я б вистрілив у Бема! У кожного, хто б на мене поліз! Адже мені все одно був би кінець за невиконання наказу. Тож нехай би хоч один негідник з тих, хто дає такі накази, пішов разом зі мною на той світ!