— Гаразд. Тоді відразу ж після Нового року підшукай собі якусь роботу. А віднині припини розгульне життя і візьмись до чогось корисного тут, вдома.
Гольт не відповів, він тільки визивно дивився на професора, а той продовжував:
— Весною відкривається університет. Від посади завідуючого кафедрою я змушений був відмовитися через роботу на заводі. Але двічі на тиждень читатиму курс загальної гігієни; крім того, виконуватиму обов’язки директора інституту серології. Мені знову потрібні книжки, що стоять в ящиках на горищі. Серед них є і класики та філософи. Книжки треба розібрати, щоб можна було ними користуватися. Гадаю, що до Нового року ти впораєшся з цим завданням. Гундель виявила бажання у вільний час тобі допомагати.
Ім’я Гундель вразило Гольта у найчутливіше місце. «Виявила бажання», — відзначив він у думці. Отже, її принаймні запитали. А йому просто наказують. Ні, треба негайно ж довести батькові, що він помиляється: син більше не виконуватиме його наказів.
— Я поміркую, — сказав Гольт.
Професор відчув виклик у цих словах. Він спокійно додав:
— Візьми, будь ласка, до уваги, що у мене обмаль часу, а Гундель сама навряд чи дасть раду отим книжкам.
«Гундель, знову Гундель! — подумав Гольт, — Батько повинен нарешті виключити Гундель з гри! Гундель взагалі його не обходить! Це я знайшов Гундель, коли їй було скрутно, а не батько. Він сам тоді сидів у своїй иапівзруйнованій комірчині й переглядав свої переконання!»
— Не розумію, що тобі, зрештою, від мене треба! Адже досі я тебе цікавив, як торішній сніг! — грубо сказав Гольт.
Професор відклав убік шматочок замші і скельця. Докір був справедливий. Тому він промовив щиро й сердечно:
— Облишмо минуле, давай поговоримо про…
Син не дав йому закінчити. Одного слова було досить, щоб Гольта прорвало.
— Ти саме цього й хочеш! — вигукнув він. — Не зачіпати минулого… Ви всі цього хотіли б!
Але Гольт не хотів полишити минуле. Ні! Впівголоса, гарячково й швидко він кинув професору в обличчя все, що думав.
Про що ж можна говорити, як не про це трикляте минуле, у яке Гольта штовхнули, попри його бажання й без жодної провини.
— А хто з нас двох вибирав Гітлера або принаймні спокійно дивився, як він ішов до влади? Адже не я! Я в той час ще й до школи не ходив! Щоправда, у мене був уже «потяг до простолюду», але за прихід фашизму до влади і за війну провина лежить не на мені! Мене втягли в багно, мене ще змалечку, — згадай, будь ласка, це! — напихали солдатчиною, вчили лепетати: «Німеччина, Німеччина понад усе!»[49] Так хто ж, — подумай, будь ласка! — хто полишив мене напризволяще серед усього того бруду? Хто навіть пальцем не поворухнув, щоб своєчасно розкрити мені очі? Ти! Я прийшов колись до тебе по допомогу, а пішов ще в більшому розпачі…
— Я тоді сказав тобі правду! — перебив професор сина.
— Сказав! — повторив Гольт. — Ти мені її жбурнув, наче собаці кістку. Але я не дозволю, щоб мені нав’язували тисячі книжок. Той час, коли з мене можна було зробити слухняне цуценя, ти прогавив. Для цього панові професору не слід було розривати шлюб, пан професор повинен був потурбуватися не лише про свою шановну персону, а й про сина, отже, ти мусив, якщо хочеш знати, зберегти для мене отчий дім…
Все. Нитка обірвалася. Гольт обмацував кишені, шукаючи сигарету. Батько мовчки підсунув йому свою пачку. Гольт закурив. Професор довго мовчав, похиливши голову на руки. Нарешті сказав:
— В дечому ти маєш рацію. Про все це ми з тобою колись при нагоді ще поговоримо. Але я мав на увазі зовсім не те далеке минуле.
— А яке ж? — запитав Гольт.
— Давай краще поговоримо про майбутнє.
Але Гольт не хотів брехати батькові перед розлукою, тому уперто наполягав на своєму:
— Яке ж минуле ти мав на увазі? Ага, зовсім недавнє! А що ж тоді сталося?
— Ти дуже вже розбестився.
— Розбестився? Як це розуміти?
— Хлопче, — мовив професор, — адже ми хотіли…
— Що значить розбестився? — перепитав Гольт і усміхнувся. — Чому ти не говориш зі мною відверто?
Професор спохмурнів.
— Протягом останніх тижнів ти часто приходив п’яний. Двічі зовсім не ночував удома…
Тепер Гольт посміхнувся, не приховуючи іронії.
— А невже ти, батьку, в дев’ятнадцять років ніколи не приходив додому п’яний?
Професору на мить відібрало мову. Але почуття справедливості все ж. узяло в ньому верх: хіба й справді він дев’ятнадцятирічним студентом не приходив часом додому п’яний як чіп?