Його обступили роздуми. Він згадував тварюк з рунами на, комірі, він добре знав цих кривавих маріонеток і тепер шукав тих, що верховодили ними. Ще раз перечитав епіграф до роману «На західному фронті без змін». Отже, роман зовсім не слід розуміти як звинувачення! Бо ж кого він звинувачував, окрім кількох п’яних ресторанних стратегів або несамовитого Гіммельштоса? Ремарк хотів розповісти про покоління, «знищене війною, навіть якщо воно й не загинуло від її куль».
«Я також уник її куль, — думав Гольт, — куль великої жахливої війни, бомб, бортової зброї танків, вуличних боїв. А все ж і я знищений війною. Однак… Матері його ковінька, хіба це діло — в дев’ятнадцять років стояти отут на барвистому килимі і твердити: я знищений! Ні, не годиться! Така поведінка ніколи не була схвальною, навіть тоді! Я повстав проти батька, сам не знаючи чому. Я віддався на волю випадку і, замість того щоб шукати правильний шлях, шукав забуття. А коли прийшли спустошеність і похмілля, почав твердити сам собі: я банкрот, я уник куль, і все ж я знищений!»
— Я, власне, вводжу себе в оману! — промовив він уголос.
Гольт знову запалив сигарету і розломив між пальцями сірник. Тепер він знав, що його не задовольняло в книжках Ремарка. Ремарк також вводив у оману себе й інших, бо це ж якась трагічна метушня — уцілів і все ж знищений; образи ошуканих долею жертв там, на порозі життя, — усе це для певної групи людей речі значно приємніші, ніж холодні мов лід запитання: «Як таке могло статися?», або: «Хто в цьому винен?». Юнгер, Беймельбург — це брехня. Але й у Ремарка немає правди. У нього все повисає в повітрі, ніхто нічого не знає і — гірш того — ніхто не хоче нічого знати! І коли солдат повертається додому, весь його справедливий гнів, що накопичився на війні, знаходить вихід ні в чому іншому, як у пустій балаканині. Люди, нічого не маючи на серці, крім пустих слів, бунтують проти пустомолотства інших, при цьому старанно пильнуючи, щоб не зачепити добрий старий світ, отой світ, який і натворив усе це безглуздя. На запитаннях «чому», «cui bono?»[51] цим самим ставиться хрест. Забудь, і баста! І оті камради, які бунтували у двох перших книгах, у третій, на жаль, не написаній за традиціями фронтової дружби, йшли до виборчих урн і голосували спочатку за пана Гінденбурга, а потім і за пана Гітлера.
Гольт шпурнув книжку на стіл. «Пречудовий твір». Ще б пак! Понівечена душа фронтовика — це як щось надзвичайно привабливе! — Гольт злобливо подумав: — А що, як я устругну штуку і удам тут із себе представника знищеного покоління? Напевно, здобуду любов і повне розуміння, а можливо, ще й одержу пару костюмів на додачу. Адже свободу блазня в ставленні до Брігітти я вже здобув».
Але він не мав наміру грати роль блазня в цій комедії з розкішними старими декораціями. Суворої, холодної зимової ночі, останньої ночі в житті Петера Візе, він, Гольт, мріяв про те, щоб пережити війну і щоб почати все з початку — вчитися, шукати. Так, безкомпромісно шукати відповіді на запитання: чому? Точніше: хто винен? Або ще точніше: як виникають світові війни? Він забув про ці запитання, він мало не втратив грунту під ногами. Але ще не пізно, треба лиш схаменутися.
Одинадцятого січня, на день народження Гольта, прибув дядько Франц з повним чемоданом білизни, сорочок, краваток, взуття. Фрау Гольт подарувала синові золоті запонки. Кравець приніс зручний сірий костюм спортивного крою, чорний костюм строгого крою, смугасті штани, темно-сіре демісезонне пальто з якоїсь товстої тканини. Костюми були перелицьовані.
— В наш час це цілком пристойно, — сказала фрау Гольт. Вона була задоволена. — Тепер не соромно й на люди показатися!
Комерційний радник Реннбах повідомив, що він наступного тижня приїде снідати. Гольт за цей час уже якось примирився з церемонним стилем обідів і вечерь. Та від розмови за столом у неділю вранці його занудило. Він несподівано запитав:
— Дядю, а як ти гадаєш, чому виникають війни?
Фрау Гольт повернула вбік старанно зачісану голову, якусь мить пильно дивилась на сина.
Комерційний радник саме перемелював щелепами шматочок смаженого хліба.
— Текс, — мовив він, — вельми злободенне питання… — Він з хрускотом дожував хліб. — Погляди з цього приводу є найрізноманітніші і до того ж найсуперечливіші…— продовжував він. — Очевидно, все розвивається у відповідності до матеріалістичного положення, за яким війна — це специфічна форма боротьби людини за існування; Дарвін і таке інше. Розумієш? Експансивне прагнення до розширення життєвого простору, як тлумачить війну теорія про «народ без простору», мені здається найімовірнішим…