Інгрід, навпаки, здавалася ще майже дитиною, часом чарівливо наївною, часом, коли того хотіла, по-старечому розумною.
— Наше сонечко, — промовила фрау Тредеборн і ласкаво поплескала свою меншеньку по круглому плечу. Гітта іронічно скривила губи.
Гольт швидко збагнув, що сестри перед гостями, а можливо, й перед самими собою прикидалися, грали комедію.
Інгрід він сподобав, хоч і не міг позбутися враження, що її наївність нещира. Вона розповідала про уроки танців, на які ходила разом з кількома знайомими. Комерційний радник ураз зорієнтувався:
— Вернер, а чому б і тобі не приєднатися до них?
Гольт тільки засміявся. Інгрід запитала:
— Ви вмієте танцювати?
— Трохи, — відповів Гольт. — На війні, між іншим, теж можна дечому навчитися. — При цьому він глянув їй прямо в очі, і те, що Інгрід, зовсім не по-дитячому, зрозумівши багатозначність його слів, опустила вії, зміцнило його підозру — щирості тут немає. Його інтерес до неї зріс.
Комерційний радник став прощатись.
— Ну? — запитав він в машині і натиснув стартер.
Гольт весело відповів:
— Інгрід, на мій погляд, гарненька. Але в матері є щось підступне, майже вульгарне.
Комерційного радника це так приголомшило, що він аж мотор заглушив.
— Я з нетерпінням чекаю, чи сподобаються тобі Геннін-ги, — помовчавши, сказав він. — Геннінг — власник контори по перевезенню портових вантажів і відбуксировці суден у відкрите море. Його син, — розповідав комерційний радник Реннбах, — надзвичайно здібний хлопець, він усього на кілька років старший за тебе. Старому дошкуляють камені в жовчному міхурі, й фактично усіма справами відає син. Вони уклали угоди з англійцями і знову мають чудові зиски.
— Син воював? — поцікавився Гольт.
— У військово-морському флоті. Здається, був лейтенант.
Машина проїхала зруйнованим центром і опинилася в Нінштедті — на північному березі Ельби. Там, на другому поверсі великого будинку, гостей приймали фрау Геннінг і її син. Хвилин на п'ять до них вийшов і старий Геннінг, хворий, жовчний чоловік у домашньому халаті. Він трохи побурчав про се, про те і зник. Його дружина, невеличка, жвава, сива жіночка, не зводила захопленого погляду з свого сина, Роланда Геннінга, високого, стрункого юнака з мужнім, вкритим ластовинням обличчям. Роланд тримався абсолютно невимушено і самовпевнено. Він підсунув до Гольта свій стілець і завів з ним дружню розмову. Вони говорили про автомашини і кораблі, про Гамбург і нічне життя в Санкт-Паулі.
— У нас тут панує, так би мовити, мирне життя, — сказав Геннінг і, підморгнувши, додав: — А знаєте що, пане Гольт… давайте якось найближчим часом порозважаємося трохи на дозвіллі! Згода?
— Згода!
Поки комерційний радник прощався, Геннінг сказав Гольтові:
— Я вам подзвоню при нагоді.
Комерційний радник так бурхливо виявляв задоволення доброю згодою між племінником і Геннінгом, що Гольтові навіть здалося, ніби дядечко все умисно перебільшує.
Вульфи жили в північній частині міста, в Осдорфі. Автомобіль зупинився перед відлюдним особняком, що ідилічно примостився на краю заплавних лук. Вульф був власником ве-дикої фірми по імпорту ї експорту продовольчих товарів. Перед війною фірма досягла нечуваного розквіту, але наразі усе ще знаходилась у стані важкого занепаду.
Дядько й племінник застали дома всю родину Вульфів: комерсанта, його дружину і обох дітей: вісімнадцятилітнього блідого і хирлявого молодика і шістнадцятилітню дівчину. Старі Вульфи з мученицькими обличчями те й знали, що бідкалися. Вони нарікали на лихоліття, на важкі часи, на нестатки і злигодні. Гольт тим часом розглядав дочку: худеньке, негарне дівча з вилупатими очима, зобасгою шиєю і неправильним прикусом — верхній ряд зубів упирався в нижню губу. З кучерявого попелясто-білявого волосся визирали відстовбурчені вуха. Її звали Аннероза. Брат її Гісберт своєю тихою, задумливою мовою нагадав Гольтові Петера Візе. Він був на голову нижчий за Гольта. Його обличчя з гострим підборіддям було всипане прищами, а великі вуха відстовбурчувалися точнісінько так, як у сестри.
Гольт завів з ним розмову. Гісберт Вульф, очевидно, був начитаний, бо пересипав свою мову безліччю імен — Бодлер[52], Карл Ясперс[53], Готфрід Бенн [54], Гайдеггер[55],— яких Гольт ніколи й не чув. Гісберт говорив про нехтування людиною, про її самотність, про надзвичайно песимістичний вік, про наближення буття до смерті. Гольт уважно придивлявся до юнака, не даючи приголомшити себе незнайомими прізвищами. Він запалив сигарету.
53
Карл Ясперс (1883) — німецький буржуазний реакційний філософ, один із засновників екзистенціалізму.
54
Готфрід Бенн (1886–1956) — німецький письменник, близький до неоромантичного напрямку в німецькій поезії.
55
Мартін Гайдеггер (1889) — німецький реакційний філософ, ідеолог імперіалізму і фашизму.